Читати книгу - "Домбі і син"

своїм картузом, ніби гадав викрутити трохи золота з волосся. — Але ту дещицю, що в мене є, Неде, не можна реалізувати: ніяк не можна. Я пробував, було, щось із тим зробити для Уолтера, але я — людина старосвітська й одбився від часу. А вони… вони то там, то тут, то… одне слово, я їх не бачу, — сказав старий, нестямно роззираючись круг себе.

Він так скидався на пришелепкуватого, що позаховував гроші по різних місцях, але забув, де саме, що капітан стежив за його поглядом у слабкій надії, чи не згадає він про кілька сот фунтів, захованих десь у димарі або в льосі. Та Соломону Джілсу було видніше.

— Я геть відбився від часу, дорогий мій Неде, — сказав Сол з покірливою безнадією. — А плентатися так далеко позаду не варто. Нехай уже краще продають крам. Він коштує стільки, що покриє мій борг, а з тим, що залишиться, я знайду де померти. У мене не зосталось ні краплини енергії. Я не розумію, що діється. Краще вже кінчати так. Нехай вони продають крам, скидають його, — старий показав на дерев’яного мічмана, — хай добивають обох.

— А що ви гадаєте робити з Уолтером? — спитав капітан. — Годі, годі! Сядьте, Джілсе, сядьте і дайте мені подумати. Мав би я ренту не таку мізерну, якою вона мені нині бачиться, — не було б про що думати. А ви собі йдіть проти вітру, — знову, вдаючись до цього безвідмовного способу душевної потіхи, порадив капітан, — і все буде гаразд.

Старий Сол щиро подякував йому і, відійшовши, приткнувся коло каміна у вітальні.

Капітан Катл деякий час походжав по крамниці, глибоко замислившись і настовбурчивши над носом свої кущаві брови, що здавалися хмарами на гребені гори. Уолтер боявся бодай словом перебити течію його міркувань. Містер Броглей — людина вельми кмітлива, щоб не надокучати товариству, — тихенько посвистуючи, никав між крамом і клацав по барометрах, струшував компасами, мовби там були ліки, притягував ключі на магніт, заглядав у підзорні труби, знайомився з призначенням глобусів, саджав собі на носа циркулі й розважався іншими глибокодумними експериментами.

— Уолре! — вигукнув нарешті капітан. — Знайшов!

— Знайшли? — аж запалився хлопець.

— Ось що, друже, — сказав капітан. — Крам — одна запорука, я — друга. Гроші під цю запоруку дасть твій патрон.

— Містер Домбі? — пробелькотів Уолтер.

Капітан притакнув головою.

— Подивись на нього, — сказав він. — Подивись на Джілса. Та він же помре, якщо все це почнуть спродувати. Ти знаєш, що він помре. Мусимо перепробувати всі засоби. А це один з них.

— Засіб? Містер Домбі? — белькотів Уолтер.

— Насамперед ти побіжиш до контори й дізнаєшся, чи він там, — сказав капітан Катл, ляснувши його по спині. — Ну, духом!

Уолтер відчув, що команда ця не підлягає обговоренню, — а коли б і не відчув, то досить було кинути погляд на дядька, щоб відчути, — і зник її виконувати. Незабаром він повернувся захеканий і сповістив, що містера Домбі в конторі нема. Була субота, і він поїхав до Брайтона.

— Ось що я скажу тобі, Уол-ре, — мовив капітан, що за час його відсутності, здавалось, приготувався й до такої непередбаченої, обставини, — ми поїдемо до Брайтона. Я підтримаю тебе, хлопче. Підтримаю тебе, Уол-ре. Ми рушаємо до Брайтона вечірнім диліжансом.

Коли вже так конче треба звернутись до містера Домбі, — про що Уолтерові страшно було й думати, — то він волів би піти до нього сам, не вдаючись до особистої підтримки капітана, який для містера Домбі навряд чи багато важив. Та що капітан, очевидно, був іншої думки, і що його ревною і щирою дружбою хтось такий молодий, як Уолтер, не міг нехтувати, то хлопець утримався від заперечень. Катл похапцем попрощався з Соломоном Джілсом, поклав назад у кишеню гроші, чайні ложки, щипчики для цукру та срібного годинника, — гадаючи, як із жахом подумав Уолтер, справити ними разюче враження на містера Домбі, — і не гаючи ні хвилини потяг за собою хлопця на каретний двір, по дорозі неодноразово запевнивши його, що стоятиме за нього до кінця.

Розділ десятий,

що містить у собі опис дальших поневірянь дерев’яного мічмана

Майор Бегсток, на основі тривалих і частих спостережень за Полем, проведених за допомогою театрального бінокля по той бік Принцесиного Майдану, а також на підставі детальних — щоденних, щотижневих та щомісячних — рапортів тубільця, який з цією метою підтримував безперервний зв’язок з покоївкою міс Токс, прийшов до висновку, що з містером Домбі, сер, варто познайомитись, і що Дж. Бі — саме той чолов’яга, хто це зробить.

Міс Токс, проте, ставилась до нього стримано й холодно відмовлялася зрозуміти майора, коли той пробував (дуже часто) щось від неї дізнатися. Тому, незважаючи на вроджену хитрість та крутий характер, майор був схильний віддати здійснення своїх бажань певною мірою на ласку долі, «яка», не раз говорив він, підхихикуючи, у клубі, «у п’ятдесяти випадках проти одного тягнула руку за Джоєм Бі, сер, ще відтоді, як його брат помер у Вест-Індії від жовтухи».

Чекати нагоди довелось йому таки довгенько, але нарешті вона прийшла. Коли темношкірий слуга з усіма подробицями доповів йому про від’їзд міс Токс до Брайтона, майор раптом, з теплом на серці, згадав свого приятеля Бісерстона з Бенгалії, який просив майора при нагоді відвідати в Брайтоні його сина. А коли той-таки темношкірий доповів, що Поль живе у місіс Піпчін, майор згадав і про листа (на якого досі не звертав ні щонайменшої уваги), переданого юним містером Бісерстоном, ще як той тільки-но прибув до Англії, і збагнув, що перед ним — нагода. Але саме в цю мить на майора напала така люта подагра, що замість подяки він жбурнув у слугу стільця й заприсягся убити падлюку раніше, ніж подохне сам. Цій обіцянці темношкірий слуга дуже був схильний повірити.

Кінець кінцем, позбувшися своєї недуги, майор разом із тубільцем однієї суботи подалися до Брайтона. Дорогою він раз у раз згадував міс Токс і смакував наперед, як штурмом візьме