Читати книгу - "Життєві аналогії"

стіни, тонкий аромат парфум і квітів обіч обідраної хати й вонючого бруду; радість здорового життя обіч безсилого вмирання — все це дзвонило великим дзвоном над вухом і свідомістю.

— Хороба і здоров'я, смерть і життя — це може й природні явища, може так і треба, але — решта? Яким правом? Завіщо?

І заплутана сіткою думок, вона забула навіть, пощо так бігла сюди спішно. Їй хотілося їсти, але сісти зараз за добре сервірований стіл, наїдатися смачними стравами, пити кофе..., ні, ні, ні!..

— Ей!— говорила вона сама собі з іронією.— То ви, mademoiselle, вже ніколи й нічого їсти не будете? Не мудрствуй лукаво, Катіш. Все одно прийдеш сюди, за цей же самий стіл, і будеш обідати, снідати, вечеряти, а в тих хатках, що ними будеш любуватися при заході сонця, все так само будуть гнити на чорному лахміттю хворі жінки, а малі діти будуть калічити собі пальці.

— Але що ж робити? Де ж вихід, щоб без компромісів? Яка мука, яка мука!..

У безсилості вона схилилася головою на столик. Потім згадала, пощо прийшла. Дістала зі свого кошика пару сорочок, розрізала їх, хотіла підрубити, але потім погадала, що це буде занадто довго. Потім одчинила вікно й крикнула.

— СонюІ Ти вже поснідала?— Будь ласка, зайди сюди на хвилиночку.

— А що тобі треба?

— Ні, ти будь ласка зайди.

— О, яка конфіденціяльність!

— Це Катерина Юр'ївна хоче вам розказати про яке-небудь відєніє, що посітило її «в тоньцѣ» снѣ!» крикнув Бординський.

— Чим я перед тобою провинилася, що ти так безжалісно вирвала мене з прекрасного товариства?— говорила Соня, входячи до кімнати.

— Слухай, Сонечко... Я не можу зараз розказати тобі всього, що пережила, скажу тільки результати.

Голос Катрі тремтів. Щоб укрити те тремтіння, вона почала шепотіти.

— Треба помогти тут одній жінці... Вона хвора, дитина в неї некупана, лежить у брудних ганчірках, навіть пролежні поробилися... Чи можна взяти у вас трохи бульйону, молока, а може ще чого?.. Дров трохи...

— Уже філантропія!— процідила крізь зуби Соня. Вона не була недоброю дівчиною, навіть навпаки, але в цю хвилину їй просто захотілося сказати цю грубу фразу. Якесь складне почуття підсказало їй цю вихватку: і якийсь сором, і якась заздрість, і те почуття рівноваги та спокою, з котрих так не хочеться завжди виходити людям.

Але все це довжилося тільки одну хвилину, Соня зараз же схаменулася й похопливо сказала:

— А звичайно, звичайно!.. Пощо й питати? Просто піди й розпорядись.

— Ні, Соню... Знаєш... якось неловко. Може ти підеш зі мною.

— Добре, добре! Ходім зараз.

Подруги пішли.

За півгодини, нав'язавши порядний вузол, Катруся знову йшла до Бондаренчихи. Тепер вона чула себе якось спокійніше. Часто буває, що люди на початку справи почувають себе наче при її кінці.

Коли вона ввійшла до хати вдови, там уже сидів земський врач. Це був уже літній чоловік з якимось укритим сумом в очах. Він сидів коло хворої, задумливо схиливши голову й дивлячись у кут хати.

Катруся, поклавши вузол на лаві, підійшла до хорої. Лікар простягнув їй руку.

— Дозвольте відрекомендуватися: земський лікар Берченко. А ви оце, мабуть, і єсть та сердобольна панночка, яку мені з таким захопленням описувала кума Лепестина? Дуже радий познайомитися. І давно, смію запитати, зводили ви приїхати до нашого богоспасаемого села?

Катруся відчула іронію в тоні доктора.

— Ні, я тільки вчора приїхала, — несміло сказала вона.

— Тільки вчора!.. Ах, це ще більше робить чести вашому доброму серцю, що так раптово запалилося любов'ю до меншого брата. Похвально, дуже похвально! Що ж побавтеся. Забавочка, знаєте, цікава.

Мужик з панського двору приніс оберемок дров.

— Де їх покласти? — питав він ще в сінях.

— Та отут, коло печи. Дякую, що потрудилися.

Мужик поклав дрова, обтер піт рукою з лоба й став коло порога. Оглянув усю хатню обстановку, похитав головою і, махнувши рукою, вийшов пріч.

— Хм!— обізвався лікар, що з ледве помітною усмішкою дивився на цю сцену. — Очевидно, на цього плебея обстановочка зробила не особливо вигідне вражіння, що й було демонстровано отим покиванням главою. Зразу оцінив!

Потім з тою ж усмішечкою лікар знову звернувся до Катрі.

— А дозвольте ще разочок запитати, що за маніпуляції ви хочете проробити з тими дровами?

— Я хочу нагріти води та викупати дитину.

— Свершити, так би сказати, перше омовеніє. Невиразимо похвально! Шкода тільки, що, беручися за це, можна забруднити ручки.

Катруся на це не реагувала. Їй тепер було ясно, що лікар вважає її за добросерну, але легкомисну паняночку, що приїхала на дачу і, побачивши хору, запалилася бажанням помогти, але те все ненадовго й несерйозно.

— А як хора, пане докторе? — запитала на свою чергу Катря.

— Хм... Нічого. Спокій, добра їжа й таке інше можуть іще поставити її на ноги. Але не знаю, наскільки це