Читати книгу - "Вовк-тотем"

на це сподвигло? І яка в них була мета? Людина ніколи не зможе збагнути поведінку степових вовків, і кожний їхній слід — мов шлях у глухий кут.

Щоб боротися з холодом? Адже під час бігу стає тепліше? Можливо. Того вечора через хурделицю було надзвичайно холодно, і коли вовки раптом зупинилися після тривалої гонитви, їм зробилося нестримно холодно, тож, наївшись, вони скупчилися й почали разом бігати, щоб зігрітися.

А може, щоб поліпшити травлення? Витратити більше енергії, щоб умістити більше конятини? Теж можливо. Оскільки вовки — все ж таки не ховрахи чи бурундуки, і не мають звички розсовувати їжу по схованках, то харч, що залишається після вовчого полювання, тільки псується. І щоб максимально використати їжу, вовкам доводиться утрамбовувати свої повні шлунки. Тож біг пришвидшив би травлення і накопичення поживних речовин в організмі і звільнив би трохи місця в шлунках, щоб увіпхнути туди ще більше м’яса. Однак яким має бути цей шлунок у такому випадку? Сталевим? Залізним? На пружині? Гумовим? Не мати кишок? Не боятися запалення сліпої кишки? Але це — ще жахливіше.

А може, вони готувалися до параду чи огляду своїх сил? Можливо. Судячи з вовчих слідів на цій стежці, дії зграї були чітко організованими й дисциплінованими. Береги стежки скрізь рівні, ширина всієї стежки — більше метра, рідко де є слід, який виступає за межі кола. Тож що це, як не сліди стройової ходи? Вовки здебільшого ходять на битви по одному або збираються в невеликі зграї — по три-п’ять осіб, на полювання ж і грабунки ходять родами — по вісім-десять представників одного сімейства, але щоб вони такими масштабними силами виступали на битву, як оце нині, буває не часто. Але чого Чень Чжень не міг зрозуміти, так це яким чином вовкам удалося так раптом перетворити розрізнені партизанські битви на маневрену війну високоорганізованої польової армії. Свого часу 8-й армії й Новій 4-й армії[32] довелося докласти надлюдських зусиль, щоб виконати завдання по перетворенню себе на професійну армію. Невже ж вовкам даровано такі можливості від природи? Невже вовки можуть передавати від покоління до покоління той досвід, який їхні предки здобувають у кривавих степових битвах? Однак як вони можуть його передавати, коли не мають мови? Поведінка вовків і справді незбагненна.

А може, вони це вчинили, щоб відсвяткувати перемогу в битві? Або це була якась особлива шалена церемонія перед бенкетом? Імовірність цього дуже висока. Цього разу їхні лови завершилися, можна сказати, повною перемогою — загнали в пастку весь табун, що й жодний кінь не втік, водночас помстилися людям і дали вихід своїй ненависті, тож могли зітхнути тепер з полегшенням. Коли зграя голодних вовків уполює такий великий табун справних коней, то чи може вона не ошаленіти? Напевне, вовки тоді просто казилися й тремтіли від радости, тож почали бігати й танцювати, мов навіжені, навколо місця найбільш щільного скупчення кінських трупів. Їхня радість мала тривати дуже довго, тому на замерзлому озері й залишилася ця дивовижна стежка, мов чортова каракуля.

Чень Чжень відзначив про себе, що людині варто поставити себе на місце вовка і тоді більшість його незбагненних вчинків отримають раціональне пояснення. Собака розуміє людину, людина розуміє вовка, тож, напевне, і вовк розуміє людину. Якщо людина є одним цілим з небом і землею, то не можна відділяти її й від собак з вовками. Інакше чому б тоді на місці цієї кривавої бійні раптом з’явилося стільки людських тіней і привидів — і японці, й китайці, й монголи, і навіть європейці, які й помітили, що «людина людині вовк»? Напевне, вивчати людину слід починати з вивчення вовка або, навпаки, — вивчати вовків слід починати з вивчення людей, і наука про вовків, швидше за все, — це підрозділ науки про людину.

Уся слідча група поїхала за Батом на північ — маршрутом тодішньої гонитви, але в зворотному напрямку. Чень Чжень, під’їхавши до Біліґа, запитав:

— Батьку, навіщо все ж таки вовкам знадобилося протоптувати цю стежку?

Старий озирнувся, навмисне притримав коня, і коли вони вдвох відстали від решти, тихо сказав:

— Я прожив в Орхонському степу шістдесят років, а таких кіл бачив лише декілька. У дитинстві я також питав свого батька, як ти оце питаєш мене. Батько тоді сказав, що степових вовків прислав сюди Тенґер охороняти Орхонський степ і священну гору Баян-уул, тож якщо хтось зашкодить степові чи горі, то Тенґер чи дух Баян-уул розсердяться й пошлють вовків його загризти, а тіло його віддадуть як харч вовкам у винагороду. І щоразу, коли вовки отримують такий подарунок від Духа Неба чи Духа Гори, вони від радости починають бігати колами навколо нього, поки не утрамбують замкнену колом стежку — так само круглу, як сам Тенґер, як сонце чи місяць. Вовки утворюють її на знак подяки Тенґеру, і тільки відіславши йому цей знак, вони можуть братися до їжі. Вовки полюбляють, піднявши голову, дивитись на небо й милуватися місяцем або тягнутися кінчиком носа до неба й довго вити Тенґеру, і якщо навколо місяця виникне світлове коло, в таку ніч неодмінно буде вітер, і вовки неодмінно вирушать на свою справу. Вовки краще за людей розуміються на погоді. Вони розрізняють кола і вміють малювати кола, тобто це означає, що вони мають зв'язки там, нагорі.

Чень Чжень зрадів, бо завжди полюбляв народні міфічні оповідання. Це пояснення Старого Біліґа про вовчу стежку цілком могло знайти підтвердження в літературі, до того ж не було позбавлене й науковости. Вовки дійсно протягом тривалої практики полювання могли заприкметити певні природні закономірності, як-от: якщо каміння вологе — чекай дощу, якщо навколо місяця коло — чекай вітру тощо. Чень Чжень мимоволі вигукнув:

— Це так цікаво: у степу навколо сонця може виникнути коло, навколо місяця теж може виникнути коло, а чабани, здаля жестом кличучи людину підійти, теж малюють рукою велике коло. Це коло справді схоже на якийсь містичний знак! Однак від