Читати книгу - "Аеніль"

Симоніда Садіатт пильно дивилася на майстра, Аеніль подумала, що вона застосовує якісь чари. Але це було не так — жінка чекала, доки майстер відведе погляд. Якийсь час він витримував її темно-зелені очі, хоча й вкрився потом, але потім опустив погляд. Жінка злісно усміхнулася і з виглядом переможця повернулася до дверей. На виході вона обернулася і дзвінко промовила у пануючій тиші:

— Гарненьку служницю ви собі завели, майстре Амасісе. Та скоро їй доведеться прибирати у значно брудніших місцях, ніж навіть цей льох.

Майстер кинувся до дверей, але вони вже зачинилися. Він зупинився й обернувся, його обличчя палало від образи. Служниці в цей момент у вітальні не було. Нітетіс, що несла тарілки у кухню, зупинилася. Її обличчя закам’яніло. Дівчина поклала посуд на підлогу і вибігла у іншу кімнату. Аеніль встигла побачити її сльози.

Розділ 9
ПРИСУД СИНЕДРІОНУ

Тихим коридором підземелля повільно йшов чоловік. Темно-синя викладацька мантія вказувала на його приналежність до відділення алхіміків. Непомітна сіра смужка на рукаві із зображенням птаха свідчила, що він входить до Четвертого Клану — Клану Сокола. Похмурий і задумливий вигляд вказував на очікувані ним проблеми.

Спуск у тьмяний закапелок, у кінці якого масивні, але невеликі двері. За дверима кімната з зеленими факелами. Швидко, за звичкою, чоловік став у коло, підняв руки над вогнем. Зелене полум’я охопило їх, і, спалахнувши, освітило зосереджене обличчя майстра Евагора Елітіса.

Відчинилися двері до таємної кімнати, і чоловік зайшов у неї. Факели згасли.

У кімнаті не горів навіть основний смолоскип. Майже повну темряву ледь порушували скупі промінчики світла, що проникали у це підземелля крізь вертикальні жолоби в стінах. Евагор підійшов до каміну, щоб запалити смолоскип поруч, коли помітив, що в кімнаті він не сам.

У кріслі, згорбившись, сиділа молода жінка. Чоловік запитально глянув на неї і підійшов. Ірене підняла обличчя. Факел, що спалахнув у цю мить позаду, за беззвучною вказівкою майстра, освітив її обличчя: червоні кола під очима, бліду шкіру, виснажений і напружений вираз. У її очах світився відчай і якесь чекання, немов Евагор був для неї останньою надією.

— Дивно, що ти сьогодні не запізнилась, — спокійно промовив майстер і сів у крісло поряд з жінкою.

Вона не відповіла. Продовжувала дивитися поперед себе, цього разу на палаючий смолоскип.

Чоловік швидко зиркнув у її бік. У його очах теж була тривога, старанно приховувана.

— Післязавтра твоє питання вирішиться і муки скінчаться.

— Або почнуться, — глухо і ледь чутно прошепотіла жінка.

— Не будь песимісткою, — заспокійливо промовив майстер. — У Синедріону є й більші проблеми, ніж ти. Особливо нині. Тобі нічого не загрожує.

Остання фраза прозвучала непереконливо, і жінка це відчула. Вона різко піднялася і підійшла до книжкової полиці. Спиною до Евагора вона прошепотіла:

— Я боюсь.

Майстер підвівся й підійшов до неї. Він поклав руку на її плече, від чого жінка здригнулася й відсторонилася. Чоловік відчув, що вона тремтить.

— Острог Тридонус.

— В’язниця?

— Так. — Ірене повернулася й сіла в крісло. До грудей вона притискала невелику книжку, взяту в шафі. —Я не витримаю там. Не виживу.

— Не думаю, що все так погано. Тобі це не загрожує…

— Ви не знаєте, що то таке! — несподівано різко відрізала жінка. Вона дивилася прямо в очі майстру сповненим страху і розпачу поглядом. — Ви не були там!

— Гм… Не був, — погодився Евагор. — А ти була? — здивовано перепитав він.

Жінка не відповіла. Вона знов опустила погляд і схилила голову. Майстер теж сів назад у своє крісло.

— Глибоко під землею, десятки миль до поверхні. Закіптюжені брудні підземелля, сповнені всіляких гидких створінь. Камера у кожного окрема, але в них не можна ні стати, ні лягти у повен зріст, вузькі і тісні, брудні, з пацюками і червами, що готові вгризтися у будь-що, що припинило рухатися і не може відбитися. Регулярні землетруси, від яких періодично частина камер засипається, ховаючи бранців заживо під камінням. Жахливі стражі-монстри, відчай і біль, що пронизують геть усе… Там неможливо вижити.

— Ти там була? — повторив питання Евагор.

— Так. Відвідувала батька. Він протримався лише місяць, — її голос затремтів, і жінка відвернулася від Евагора.

— Я не знав, що він у тебе був засуджений, — тихо промовив Евагор. — При прийнятті в Клан це перевіряється…

Жінка довго не відповідала, але нарешті сказала:

— Він не був засудженим. Батько поїхав туди замість іншого, щоб урятувати його…

— Замість кого?

— Це вже не має значення.

Жінка обернулася до майстра і додала:

— Евагоре, я боюся туди потрапити! Краще смерть, ніж той жах. Захисти мене…

У її словах звучав відчай. Майстер ще не чув, щоб ця горда жінка так благала, навіть його.

— Е… Я зроблю все, що в моїх силах, — невпевнено промовив він. — Ти не потрапиш туди, — додав він вже більш рішуче.

— Я розумію, що тобі не до мене… Але, будь ласка, це єдине, що я прошу. Нехай роблять зі мною, що завгодно, тільки не це. Якщо ти врятуєш мене, я… я… знайду, як віддячити.

— Не потрібно. Це мій обов’язок тепер — захищати членів Клану.

Він бачив, як змінилася Ірене, відколи її викликали на суд до Синедріону. Ця рішуча і зухвала жінка, що лише з Евагором вела себе ввічливо і більш-менш щиро, повністю перевтілилася. Немов якась тяжка хвороба охопила її, вона ходила, як привид, здавалося, життя покидає її тіло. Жінка стала мовчазною й уникала всіх, з’являлася лише на обов’язкові збори, та й то, щоб, холодно привітавшись, одразу їх покинути.

Запанувала довга мовчанка. Обоє з хмурими виразами облич заглибилися у власні думки. Ірене дивилася собі під ноги, Евагор — поперед себе. Потім Ірене піднялася і рішуче промовила: