Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Theophrastos, Peri Eusebeias, Leyde, Brill, 1964, c. 12 і 120; див. Diodore, II, 55-60, який цитує або передає Ямбулоса. Див. також P. Hadot, Porphyre et Victorinus, Paris, Etudes Augustiniennes, 1968, vol. I, p. 33.

22.    Павсаній, 1,3,3.

23.    Як і Фукідід (II, 15) Арістотель справді не сумнівається в історичності Тезея; він бачить у ньому засновника афінської демократії (Constitution d'Athenes, XLI, 2) і зводить до правдоподібності міф про афінських дітей, вивезених на Кріт і виданих Мінотаврові (Constitution des BottHens, яку цитує Плутарх у “Житті Тезея”, 16, 2); щодо Мінотавра, то історик Філохор за більш як чотири століття перед Павсанієм, теж зводив його до правдоподібності: стверджував, що зібрав традицію (не уточнює, чи усну, чи письмову) серед крітян, за якою цих дітей не пожер Мінотавр, їх дали як нагороду атлетам-переможцям конкурсу фізичних вправ; цей конкурс виграв чоловік жорстокий і дуже сильний, на ймення Торо (цит. Плутарха, 16,1). Оскільки цей Торо був на чолі армії Міноса, він був насправді Торо Міноса або Мінотавром.

24.    Геродот, III, 122: “Із греків, яких ми знаємо, Полікрат перший, хто подумав про морський суверенітет, виняток тут становить Мінос із Кноссоса та інші, якщо такі були, які перед ним панували на морі; але з часу тих поколінь, які називають гуманітарними, Полікрат був перший”. Уже в “Іліаді” те, що називали гомерівським раціоналізмом, обмежує міфічним поколінням втручання богів у справи людські.

25.    Павсаній,VIII,8,3; для греків нема проблеми міфу; є лише проблема невірогідних елементів, які містить міф. Ця критика міфу розпочинається з Гікатея Мілетського (який уже глузував із дивовижних речей, які розповідали елліни: фрагм. І. Жакобі); див. у самого Павсанія III, 25, 5 Гікатеєву критику міфу про Цербера.

26.    Н. Hitzig, “Zur Pausaniasfrage” в: Festschrift des philologischen Krdnzchens in Ziirich zu der in Zurich im Herbst 1887 tagenden

39. Versammlung deutscher Philologen und Schulmanner, p. 57.

27.    Ось приклад цього. Ньютон констатує, що сім римських царів правили взагалі двісті сорок чотири роки і зазначає, що така довга тривалість царювання не має прикладу у всесвітній історії, де середнє царювання складає сімнадцять років; з цього він міг би зробити висновок, що хронологія королівського Риму була легендарна; а він лише зробив висновок, що вона фальшива, зводить її у семикратних сімнадцять років і переносить, отже, дапу заснування Риму на 630 рік перед нашою ерою. Див. Isaac Newton, La Chronologie des anciens royaumes, traduite de Vanglais, Paris, 1728.

ПЛЮРАЛЬНІСТЬ І АНАЛОГІЯ СВІТІВ ПРАВДИ

28.    M. Nilsson, Geschichte der griech. Religion, 2е 61, vol. I, p. 14 і 371; A. D. Nock, Essays on Religion and the Ancient World, Oxford, Clarendon Press, 1972, vol. I, p. 261; я не є навіть певний, що треба окремо ставити етіологічні міфи: дуже мало грецьких міфів пояснюють обряди, а ті, що це роблять, є менше вигадкою жерців, які бажають заснувати якийсь обряд, як уявою кмітливих місцевих учених, які вигадали романтичне пояснення такій культовій особливості, яка інтригувала мандрівників; міф пояснює обряд, але цей обряд є лише місцевою цікавістю. Стоїчний поділ Варрона на три частини, який розрізняв богів міста, яким люди створюють культ, богів поетів, тобто богів міфології, і богів філософів, залишається фундаментальним (Р. Воуапсб, Etudes sur la religion romaine, Ecole fran^aise de Rome, 1972, p. 254). Про відносини між міфом, верховною владою і генеалогією в архаїчну епоху питання було поновлене Ж. П. Вернаном: Les Origines de la pensee grecque, Paris, PUF, 1962, і Mythe el Pensee chez les Grecs, Paris, Maspero, 1965; та M. І. Фінлеєм “Myth, Memory and History” // History and Theory, IV, 1965, p. 281-302; ми трактуємо дуже поверхнево цю міфічну думку, оскільки нашим сюжетом є її перетворення в елленістично-римську епоху, однак висловлюємо нашу згоду з доктриною історичності думки в: J.-P. Vemant, Religions, Histoires, Raisons, Paris, Payot, 1979, c. 97.

29.    Один приклад із тисячі, але дуже гарний приклад: Павсаній,

VII, 23; про місцевих ерудитів: W. Kroll, Studien zum Verstand-nis..., 308.

30.    A. Van Gennep, Religions, Mceurs et Ugendes, Paris, 1911, vol. Ill, p, 150; E. Male, L’Art religieux du XIIIє si&cle en France, p. 269; L’Art religieux de la fin du XVIе si dele, p. 132, Paris, Armand Colin, 1948 і 1951.

31.    Див. Veyne. Le Pain et le Cirque, Paris, Seuil, 1976, p. 589.

3 2. Св. Августин не сумнівається щодо історичності Енея, але коли міф зводиться до правдоподібності, Еней не є вже більше сином Венери, як і Ромул не є сином Марса (“Про град Божий”, 1,4 і 111, 2-6). Ми побачимо, що Цицерон, Тіт Лівій і Діонісій Гапі-карнаський також не вірили у божественне народження Ромула.

33. Плюральність модальностей віри є надто банальним фактом, щоб було корисно наполягати на цьому; див. J. Piaget, La Formation du symbole chez Гenfant, Paris, Delachaux et Niestl6, 1939, c. 177; Alfred Schutz, Collected Papers, La Haye, Nijhoff, coll. “Phaenomenologica”, 1960-1966, vol. 1, c. 232: “On multiple realities”; vol. 2, p. 135: “Don Quixote and the problem of reality”; Pierre Janet, Del'angloisseal’extase, Paris, Alcan, 1926, vol. I, p. 244. He менш банальнішим є те, що вірять водночас у різні істини про той самий предмет; діти знають однаково, що забавки приносить Св. Микол ай і дарують їхні батьки. J. Piaget, Le Jugement et le Raisonnement chez Venfant, Paris, Delachaux et Niestl6,1945, p. 217, див. 325: “У дитини бачимо багато гетерогенних реальностей; гра, видима реальність, світ почутих і пізнаних через розповіді речей тощо; ці реальності більш-менш незв’язні та незалежні одні від інших. З того часу, як дитина

переходить від робочого стану до стану гри або від стану послуху слову старшого до стану вивчення своєї особистості, її погляди можуть дивно змінюватися”. М. Nilsson, Geschichte der griech. Religion, vol. I, p. 50: “Тринадцятилітня дитина, яка купалася у потічку з неймовірною кількістю хвильок, говорила: “Потічок насуплює брови”; якщо б такий вислів взяти дослівно, він став би міфом; але дитина водночас, тим не менше, не знала, що потічок є водою, що з нього можна пити і т. п. Так само первісна людина може бачити всюди у природі душі, вона може помістити в дереві якусь силу, що відчуває і діє, яку вона повинна втихомирювати і вшановувати; однак іншого разу вона, тим не менше, зрубає це дерево, щоб зробити з нього будівельний матеріал чи паливо”. Див. також Max Weber, Wirtschaft und Gesellschaft, Tubingen, Mohr, 1976, vol. I, p. 245. Wolfgang Leonard, Die Revolution entlasst ihre Kinder, Francfort, Ullstein