Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

блиснули у напівтемряві гостро і хижо.

— Демоном.

Ну, і нахаба, одначе! Знає, що його шукають, і так спокійно ставить питання! Мовби бере інтерв’ю… І я ще повинен відповідати?

Я проковтнув гірку слину, удав, що роздумую, а сам примірився, як би взяти Зо Лі на прийом, не встаючи з лави?

— З якої речі я маю відповідати на ваші запитання?

— Бо це й у ваших інтересах.

— А чого я повинен вам вірити? Доведіть, інакше я нічого не скажу.

— Доводити мені не пристає, та й бачу я, що нічого ти не знаєш, хлопче. Тому останнє запитання: навіщо ви розшукуєте мене? Про те, що сталося на Ховенвіпі, я знаю стільки ж, скільки й ви. Ти теж не знаєш, — мовив Зо Лі з посмішкою. Світло ліхтаря змістилося, і я зрештою розгледів його обличчя, тільки прочитати на ньому нічого не міг, крім тієї єхидної зверхньої посмішки. — Я думав, що тобі довіряють більше. Передай своїм начальникам: шукати треба не мене, я нічого поганого не вчинив.

— Чому ж ви тоді ховаєтеся від нас?

— Тому, що за мною полює хтось небезпечніший, аніж служба безпеки УАРС, і могутніший, і я змушений…

І цієї миті я кинувся на нього…

Я був готовий до всього: до удару у відповідь, до контрприйому, пострілу, врешті-решт, але тільки не до того, що сталося. Руки мої вільно пройшли крізь тіло Зо Лі, зачепили спинку лави… Я відсахнувся, знову спробував схопити Зо Лі, а він мовби не помічав мого силкування, сидів і посміхався. А потім підвівся і щез! У кущах за лавою почувся сміх, прошурхотіли кроки, і все стихло.

Я так і сидів з розпростертими руками, видивившись на порожню лаву, і серце в грудях танцювало самбу, і росло мерзенне відчуття образи, обману і незадоволення собою…

Додому я повернувся тільки через півгодини, якось угамувавши нервову систему прогулянкою по тихому і безлюдному парку після безрезультатних пошуків Зо Лі навколо басейну. Довго не наважувався подзвонити Гнату, не скільки через побоювання виглядати в його очах цілковитим дурнем, стільки через комплекс вини: Зо Лі ошукав мене, як трирічного малюка. І хоч я нічого йому не сказав, почуття невдоволення собою залишилося.

— Зо Лі? — тихо спитав Гнат, стоячи перед віомом в самих плавках. — Де, коли?

Я розповів усе, що було, і опустив голову, очікуючи докорів. Але Гнат не сказав більше ні слова, він просто вимкнув зв’язок! Щоправда, не надовго, хвилини на дві, я навіть не встиг вимкнути віом зі свого боку, але що я передумав за ці хвилини!.. Навіть подумав, а чи не подати рапорт про увільнення з УАРС? Все одно від мене ніякого толку…

— Вибач, але треба було зв’язатися з центром. — Гнат знову з’явився переді мною, але вже зодягненим: коли тільки він устиг! — Сюрприз нам Зо Лі підніс хороший. Одне погано, потрібно було тобі подзвонити раніше. Не думаю, щоб він повторив цей прийом, усе ж наступного разу спочатку перевір зв’язок, перш ніж ітимеш на зустріч з кимось. То ти кажеш, що він не викрадав документів. А хто викрав?

— Він не сказав. Не знає, мабуть, бо сам був дуже здивований.

— Гаразд, варяже, не вішай носа, це тобі урок. Я дав тривогу комунікаторам, місто вони закриють, хоч і не вірю, що Зо Лі чекатиме, доки ми примчимо за ним. М-да, а це часом не причулося тобі? Як він назвав Демона?

— Джином.

— Джин… дивно і незрозуміло… Ну, відпочивай, завтра розкажеш докладніше.

Гнат поглянув мені в спину, і я озирнувся. У вітальню увійшла Деніз і зупинилася, втупившись у Гната. Мовчання затягнулося. Я запізніло спохопився, скаржачись, що дуже хочу спати, і навшпиньках вибрався з кімнати. Нехай самі розбираються у своїх взаєминах, якщо вони є, ці взаємини…

ГНАТ РОМАШИН

О п’ятій ранку мене розбудив Лілов. Ліг я о четвертій, тому минула якась мить, перш ніж я дібрав, хто переді мною, і сон з мене як рукою зняло: експерт техсектора міг подзвонити серед ночі лише в справі Демона.

Він помітно хвилювався — навіть не вибачився за такий ранній відеовізит.

— Ви можете приїхати в Новгород?

— Навіщо?!

— Подивитися на місце недавньої катастрофи з мостом.

Я зиркнув на годинник, потім на Лілова: навряд чи людина з таким виразом обличчя здатна жартувати.

— Гаразд, буду за… хвилин двадцять п’ять.

— Чекаю біля таймфагу на машині. Зв’язок перервався.

Я оцінююче глянув на себе в дзеркало: спав я останнім часом мало, і це починало позначатися на зовнішньому вигляді.

За десять хвилин умився, одягнувся, перемовився кількома словами з батьком — йому також не спалося — і поспішив до циркулера, який виніс мене до таймфагу Басове. Рівно за чверть години я вийшов з таймфагу у Новгороді і на стоянці малих машин одразу помітив Лілова.

Мовчки сіли в машину, швидко злетіли в повітря.

Сонце вже встало, але місто під нами все ще було в тумані. Він смугами слався над рікою і в низовинах по берегових відкосах, на полях і в перелісках.

Швидколіт завис над Мстою. Ніщо не нагадувало, що тут учора звалився у ріку міст: руїни його щезли, тепер береги сполучав елегантний проліт нового моста, спираючись на дві ажурні опори заввишки три десятки метрів. Фаст-технологія — так це називається. Викликали, певне, комплекс МСК і за кілька годин зліпили міст з кремнійоксидів: піску тут вистачає. Все ж я не втримався:

— Швидко впоралися!

Лілов замість відповіді повів швидколіт на зниження, і незабаром ми сіли на пляжі, за кілька метрів од води. Вилізли з кабіни. Новий міст сріблястою струною пронизував повітря ледь-ледь збоку. Пляж був безлюдний, відпочиваючі ще спали. Я хотів було