Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

поцікавитися, навіщо експерт мене сюди приволік, і в цей час побачив широку блискучу смугу голубого кольору, схожу на лист дзеркального скла. Підійшов, нагнувся і поторкав гладеньку поверхню “скла”: тверда, тепла і суха на дотик, незважаючи на вологий од роси, прохолодний ранок.

— Я це вже бачив, — сказав я, випростуючись. — Під Псковом на місці падіння атмосферного заводу.

— Справа в тому, — заговорив нарешті Лілов, — що ні під Псковом, ні тут ми не змогли взяти аналізи цієї речовини. Товщина смуги — три ангстреми, жоден щуп не зможе її пробити. Але не це головне.

Лілов пройшовся вздовж смуги, поманив мене за собою.

— Бачите? Смуга описує окружність, просто частину її не видно у воді. Так ось, у центрі цієї окружності коїться щось неймовірне! Але видно це лише з деяких точок, там, де в смузі є ось такі вкраплення. — Лілов показав рукою на темну пляму в “склі”, схожу на котячу лапу з висунутими кігтями. — Ставайте поруч.

Я слухняно став на поверхні смуги, за жестом експерта повернувся в потрібному напрямі і завмер.

Там, де до цього я бачив просто частину пляжу і ріку, — в центрі кільця, — клубочилася фіолетова мла, то згущаючи кольори до чорного, то раптом розходячись хмарами врізнобіч і відкриваючи поглядові колодязь запаморочливої глибини.

Клубки фіолетової мли сходилися, ущільнювалися, “колодязь” зникав, щоб за хвилину виникнути знову на коротку мить…

Лілов доторкнувся до мого плеча, і я, як сомнамбула, ступив за ним.

— Що це?

Експерт техсектора похмуро посміхнувся, ховаючи руки в кишені куртки.

— Ну, на це запитання я можу відповісти цілком точно: не знаю!

— А чому тут нікого немає, крім вас?

— Бо всі зараз під Псковом, я просто здогадався прилетіти сюди сам-один, нашвидку зробив експрес-аналіз, сфотографував кільце на плівку і подзвонив вам. До речі, біля Пскова смуга ця постійно зменшується, щезає, як… шагренева шкіра у Бальзака. Але ми постараємося видобути максимум інформації.

Я кивнув, знову став на “котячу лапу” в глибині голубої блискучої смуги, кілька хвилин зачудовано розглядав якісь привиди на дні “колодязя”, намагаючись збагнути, що б значили ці видіння, і зійшов на пісок.

— Ви кажете, смуга розсотується. Тоді ми запізнилися.

— Не второпав…

— Такі смуги могли утворюватися всюди, де побував Демон. Розумієте?

— Я це зрозумів одразу, як тільки прилетів сюди і знайшов смугу, і вже послав людей за відомими мені адресами. Було б добре, якби ви дали координати інших місць, які відвідав Демон.

Я по пам’яті продиктував райони аварій і катастроф, винуватцем яких був Демон, і Лі-лов відвіз мене до таймфагу Новгорода, не промовивши ані слова.

Просто із таймфагу я подзвонив Басилашвілі, передав усе почуте і побачене мною і тільки потім пішов до Лапарри.

О пів на сьому ранку я підлетів до “вігвама” Лапарри.

Ян жив у стандартному модульному будинку системи Панасенка: сорокавосьмиповерхове “гроно винограду”, кожна квартира — окремий модуль. За бажанням можна відстикувати будь-який модуль від цієї споруди і зістикувати з іншим таким самим будинком у будь-якій частині земної кулі.

Пневмоліфт виніс мене на майданчик сходів, я подзвонив, двері відчинились, і автомат запросив мене увійти.

— Проходь, — пробурчав Ян, відступаючи в глиб передпокою, провів мене у вітальню. — Посидь, я зараз.

Моєму ранньому візитові він не здивувався, видно було, що і сам встав рано.

Я з цікавістю роззирався: дім Лапарри я відвідав уперше.

Одна стіна кімнати була зовсім невидимою, і вранішнє проміння сонця пронизувало її наскрізь. Стіна поруч являла собою фасад кристалобібліотеки, дві інші були обвішані стереофотографіями дивовижних пейзажів, очевидно, пейзажів інших планет. Я впізнав чотири з них: марсіанський Великий Каньйон, Плато Жари на Венері, туманно-волокнистий ландшафт Титана, супутника Юпітера, і болото Тритона. Інші знімки були незнайомі. Я зупинився біля однієї фотографії: біла пустеля, тверда, як кістка, частокіл тонких голубих жердин з шапками білого пуху з дерева. Біле небо і білясте, дуже сплющене світило, і чудернацькі істоти на летючій коробчастій конструкції…

— Цікавишся? — Лапарра став поруч, сунувши мені в руку бутерброд з гарячим тииксом. — Поїж, адже ж не снідав, — і показав на знімок: — Це Орилоух.

— Орилоух? — здивувався я. — Але ж ми з ними не контактуємо. Наскільки мені відомо, вони не пропустили на поверхню своєї планети жодної експедиції.

— Я не кажу, що фото зроблене нашою експедицією, хоч розвідники працюють і там. При одній із спроб безпосереднього контакту апаратура контакторського космольота впіймала передачу з планети, це фрагмент. Сідай, у ногах правди немає.

Я сів на диван, що висунувся із стіни. Лапарра вмостився поруч, зосереджено жуючи бутерброд і запиваючи молоком. Я з’їв свій, відібрав у нього склянку і допив молоко.

— Ну? — сказав він, витираючи губи. Виглядав Ян кепсько — обличчя бліде, худе, кола під очима… Не спав. Чорт, забув запитати у медиків про його хворобу. Можливо, йому шкідливо нести навантаження начальника відділу?

— Зо Лі приходив до стажиста, — я переказав усе, що довідався од Вітольда.

— Знову КОТ. Стандартний прийом, чи не так? Де він їх дістає, КОТи ці, хотів би я знати… Можливо, перевірити театри? Чи базу театральних товариств? — Ян підвівся, сходив на кухню і приніс іще склянку молока.

— Не хочу… — заїкнувся було я, але він мовчки тицьнув мені склянку, і довелося випити холодне молоко. Не без задоволення, треба зізнатися. Бо виклик Лілова позбавив мене сніданку.

— КОТи застосовуються досить широко, — сказав я. — Зо Лі міг дістати їх де завгодно, в тому числі, й там, де дістав патрони до “дракона” — у відділі комплектації космоекспедицій. Я попросив Аристарха перевірити витік матеріалів.

— Він уже перевірив: із звітністю все гаразд, але контроль за втрачанням і збереженням спорядження епізодичний. Між іншим, начальник індивідуальної підгонки Тхи Ланг — приятель Зо Лі, але він або нічого не знає, або приховує від нас свої контакти з чистильником. За його