Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

це мені лише здалося, й продовжив роботу. Тоді тіло смикнулося знову. Мабуть, я просто оглушив кролицю.

Я побіг по дрючка, щоб добити її, але раптом мене зупинив жахливий зойк. Частково оббіловане тільце почало стрибати й вигинатися на палі, до якої було причеплене. Приголомшений, я не знав, що робити, і відпустив кролицю, коли вона почала борсатися. Тварина впала й негайно почала бігти на одному місці. Не змовкаючи ні на мить, вона взялася качатися землею, а шкіра звисала з неї клаптями. До голої закривавленої плоті прилипло трачиння, листя, бруд і гній. Кролиця звивалася дедалі несамовитіше. Засліплена клаптиками шкіри, що звисали на очі, тварина втратила відчуття напрямку, зачепившись за прутики й бур’яни, вона тягнула їх за собою, наче напівспущену панчоху.

Від її пронизливих криків у дворі почалося справжнє пекло. Налякані кролики божеволіли у клітках, збуджені кролиці затоптували дитинчат, кролі билися одне з одним і з вереском гупалися об стінки. Дітко стрибав і натягував ланцюг. Кури ляскали крилами, розпачливо намагаючись полетіти геть, і стомлено та принижено падали на грядки з помідорами й цибулею.

Цілковито червона кролиця продовжувала бігти. Вона промчала по траві, потім повернулася до кліток і спробувала прокласти собі шлях крізь зарості гороху. Щоразу, коли її шкурка чіплялася за якусь перепону, кролиця з моторошним вереском зупинялася та обливалася кров’ю.

Нарешті з хати з сокирою в руках вибіг Макар. Він побіг за закривавленим створінням і одним ударом розрубав його навпіл. Потім він ударив залиту кров’ю купку ще і ще. Його обличчя пожовкло, і чоловік виригав страшні прокльони.

Коли від кролиці залишилося лише криваве пюре, Макар помітив мене і, здригаючись від люті, підійшов ближче. Я не встиг ухилитися, і міцний удар у живіт відбив мені дихання й відкинув мене до паркана. Навколишній світ закружляв. Я осліпнув, наче моя власна шкіра впала мені на очі чорним каптуром.

Цей удар паралізував мене на кілька тижнів. Я лежав у старій кролячій клітці. Раз на день Тетеря або Евка приносили мені поїсти. Часом Евка приходила сама, але побачивши, в якому я стані, йшла геть, не прохопившись жодним словом.

Одного дня Анулка, почувши про мою травму, принесла мені живого крота. Вона розірвала його навпіл у мене перед очима і поклала ще тепле тільце мені на живіт. Закінчивши свої обряди, жінка була впевнена, що її лікування незабаром мені допоможе.

Я сумував за Евкою, за її голосом, за її дотиками, за її посмішкою. Намагався швидше одужати, але самого лише бажання не вистачало. Щоразу, коли я намагався встати, судоми в животі паралізували мене на кілька хвилин. Виповзти з клітки, щоб справити нужду, було справжньою мукою, тож я часто спорожнявся там, де спав.

Урешті-решт Макар особисто оглянув мене і попередив, що якщо я за два дні не повернуся до роботи, він віддасть мене селянам. Вони саме збиралися повезти на залізничну станцію свою норму харчів, тож із задоволенням віддали б мене військовій поліції.

Я почав пробувати ходити. Ноги не слухалися, і я швидко втомлювався.

Однієї ночі я почув на дворі галас і визирнув у щілину між дошками. Тетеря вів цапа до тьмяно освітленої каганцем батькової кімнати.

Цапа рідко кудись виводили. Це була велика смердюча тварина, зла й безстрашна. Навіть Дітко вирішив не зачіпатися з ним. Цап ганявся за курми та індичками, буцав головою загорожу і стовбури дерев. Якось він погнався за мною, але я заховався у кролячій клітці й сидів там, аж поки Тетеря не забрав його.

Зацікавившись несподіваним візитом до Макарової кімнати, я виліз на дах клітки, з якої можна було зазирнути до хати. Незабаром до кімнати увійшла загорнута у простирадло Евка. Макар підійшов до цапа й почав гладити його під животом березовими прутиками, аж поки тварина не збудилася. Потім, легенько поплескуючи його палицею, чоловік змусив цапа встати на задні ноги, обіпершись передніми на полицю. Евка скинула простирадло і, налякавши мене до смерті, голою ковзнула під цапа, наче це був чоловік. Час від часу Макар відштовхував її вбік і ще більше роздрочував тварину. Потім чоловік дозволив доньці, звиваючись, штовхаючись та обіймаючи цапа, злягтися з ним.

У мене всередині щось розірвалося. Думки розбіглися й, наче розбитий глечик, розсипалися на друзки. Я почувався порожнім, як продірявлений стонадцять разів риб’ячий пузир, що тоне в глибоких каламутних водах.

Раптом усе зробилося чітким та очевидним. Те, що відбувалося, пояснило мені вислів, який я часто чув від селян про тих, кому особливо щастило: «Він змовився з дияволом».

Селяни постійно звинувачували одне одного в отриманні допомоги від різноманітних демонів на кшталт Люцифера, Кадавра, Мамони, Винищувача та багатьох інших. Якщо злі сили завжди були напоготові коло селян, вони, мабуть, тиняються біля кожного, залюбки налітаючи, щойно помітять найменше заохочення чи слабкість.

Я спробував уявити, як діють злі духи. Людські розум та душа були відкриті для них, як зоране поле, і саме це поле сили зла безупинно засівали своїми згубними зернами. Якщо їхні посіви сходили, якщо вони почувалися бажаними, вони відразу ж пропонували свою допомогу в будь-якій справі, за умови, що її використають лише для задоволення власних потреб і для шкоди іншим. Підписавши угоду з дияволом, людина діставала тим більшу підтримку, що більше образ, злиднів, болю та жалю могла завдати іншому. Але якщо вона відмовлялася чинити іншим зло, якщо віддавала перевагу любові, дружбі та спочуттю, то відразу ж втрачала силу, а її власне життя починало повнитися стражданнями та катастрофами, яких вона не завдала своїм іншим.

Оселившись у людській душі, ці створіння уважно спостерігали не лише за кожною дією свого господаря, але й за всіма його мотивами та почуттями. Найголовніше було, щоб людина завжди чинила зло й діставала задоволення, шкодячи іншим, щоб вона плекала й користувалася диявольськими силами, які подарував їй сатана, так, аби завдати якомога більше горя й страждань усьому оточенню.

Лише ті, хто вмів достатньо пристрасно ненавидіти, заздрити, мститися чи мучити інших, щоб отримати щось, могли укласти із силами зла вигідну угоду. Усі інші, збентежені, непевні щодо власної мети, заблукалі між прокляттями та молитвами, між шинком та храмом, самотньо навпомацки прокладали собі життєвий шлях, не отримуючи допомоги ні від Бога, ні від диявола.

Отже, виходило, що я — один із них. Я дратувався, що не відразу зрозумів закони цього світу. Сили зла, безумовно, підбирають лише тих, хто вже виявив достатній запас внутрішньої ненависті та злості.

Той, хто продавав душу дияволові, залишався під його