Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

бабці; у повсякденному житті вони маскувалися мужнім виразом обличчя, але кокетливо розквітали за певних обставин, коли йому залежало на тому, щоб сподобатися нижчому середовищу, коли він прагнув видаватися великою дамою.

Жюп’єн рекомендував їх бароновій ласці, присягаючи, що всі вони наголо бельвільські «коцури» і що за луїдор кожен із них прогендлював би рідну сестру. Зрештою Жюп’єн брехав і заразом казав правду. Кращі, вражливіші, ніж він змалював їх баронові, вони не належали до дикої раси. Але ті, хто вважав їх за таких, усе ж розмовляли з ними, сповнені найглибшої віри в них, ніби зобов’язуючи до неї і самих драпіжників. Даремно садист умовляє себе, що має справу з убивцею, його чиста душа, властива садистові, від того не зміниться, і садист геть розгублюється перед брехнею цих людей, ніяких не мордівників, які, прагнучи легко заробити «грошву», — через що їхні родичі чи сестра воскресають і знов помирають навперемін, — суперечать самим собі у розмові з клієнтом, силкуючись йому догодити. У наївного клієнта своє власне непохитне уявлення про жиґоло і тому, захоплений численними вбивствами, на які, як йому здається, той здатний, він дивується, спантеличений заприміченими в нього суперечностями та брехнею.

Здавалося, всі його знають, і пан де Шарлюс приставав перед кожним, розмовляючи з ним, як він вважав, їхньою мовою, немовби купаючись у місцевому колориті та з садистичною втіхою бабраючись у паплюжному болоті. «Слухай, яке плюгавство, я засік тебе біля Олімпії з двома курвалями. Ти хотів їх поскубти. Бач, як ти мене дуриш». На щастя той, кого стосувалися ці слова, не встиг заявити, що ніколи не «скуб» жінок, — це пригасило б екзальтованість пана де Шарлюса, — і спростував лише кінець його репліки, мовлячи: «Та ні, я вас не дурю». Ці слова щиро врадували пана де Шарлюса, і всупереч йому самому крізь удаваний пробився справжній розум; звернувшись до Жюп’єна, він сказав: «Яка солодка мова! Отак ладно сказати! Можна подумати, що це правда. Так чи інакше, байдуже, правда це чи ні, якщо йому вдалося вмовити її в мене? Які прегарні в нього очиці! Слухай, хлопчику, я зараз двічі тебе цьомну на покару. Згадуватимеш про мене у траншеї. Мабуть, вам там непереливки?» — «Е, до лиха, бувають дні, коли гранати хурчать коло самого вуха... — І молодик почав наслідувати хурчання гранат, рев літаків тощо. — Але доводиться робити те, що роблять інші, й можете бути певні, ми дійдемо до самого кінця». — «До самого кінця! Аби ж то знаття, якого кінця», — меланхолійно відгукнувся барон, бо був «песиміст». — «Хіба ви не знаєте, що Сара Бернар сказала в газетах: «Франція піде до кінця. Французи радше дадуть себе вибити до ноги». — «Я не сумніваюсь ні хвилі, що французи мужньо дадуть себе вибити до ноги», — заявив пан де Шарлюс, ніби йшлося про найпростішу в світі річ, але це зовсім не означало, що він у цій притузі бодай пальцем кивнув би. Просто він хотів затерти справлене з необачности враження пацифіста. — Яв цьому не сумніваюсь, але питаю себе, хто, зрештою, уповноважував пані Сару Бернар промовляти іменем Франції. Здається, я не знайомий із цим чарівним, цим бо-жистим юнаком!» — додав він, побачивши когось наразі не впізнаного, а може, ніколи не баченого. Він уклонився йому так, ніби у Версалі вітав когось із княжат, і, користаючи з нагоди, огулом заживав безкоштовної втіхи (так само, коли я був маленький, а моя мама замовляла щось у Буасьє чи Ґуаша, я брав, як почастунок однієї з кондитерських дам, цукерка зі скляної вази, виставленої на прилавку, за яким вона засідала),— взявши чарівного юнака за руку і довго стискаючи її з-пруська, вирячував на нього очі, розплившись у застиглій усмішці, — так колись усміхався фотограф, коли нам доводилося йому позувати за кепського освітлення: «Пане, я зачарований, щасливий з вами познайомитися. У нього гарне волосся», — сказав він, звертаючись до Жюп’єна. Потім підійшов до Моріса, аби вручити йому п’ятдесят франків, але спершу взяв його за стан. «Ти ще ні разу не згадав, що підколов жіночку в Бельвілі». І пан де Шарлюс захарчав від захвату, нависаючи над Морісовим обличчям. «Що ви, пане бароне, — гукнув жиґоло, якого забули попередити, — як ви могли повірити в щось таке?» — байдуже, правда це була чи вигадка, оскаржений визнав такий вчинок за мерзоту і силкувався відмагатися. «Як би я міг чіпати ближнього? Боша, так, бо нині війна, але жінку, та ще й стару!» Таке проголошення доброчесних засад подіяло на барона як холодний душ, він байдуже розлучився з Морісом, не забувши, проте, вручити йому гроші, — з кривою міною одуреного, того, хто не хоче скандалити і платить, згнітивши серце. Прикре враження баронове узятник поглибив ще дужче, подякувавши йому в такий спосіб: «Пошлю це моїм старим, але прибережу дещицю для братика на фронті». Цей зворушливий вияв почуттів розчарував пана де Шарлюса не менше, ніж їхня осоружна для нього мова, сповнена селянської простодушности. Жюп’єн навчав їх не раз, що треба бути бахуристішим. І ось котрийсь із них, прибравши такої міни, ніби признавався до сатанізму, ризикнув: «Знаєте, бароне, ви не повірите, але коли я був щеням, я підглядав крізь дірку від ключа, як лапаються мої батьки. Це зіпсуття, еге ж? Ви скажете, я вас дурю, але це правда, їй-бо, ось вам хрест, щоб я до ранку не дожив». Пана де Шарлюса укидали в розпач і заразом у сказ ці штучні потуги на збоченство, що виявляли стільки глупоти й наївности. Ба його не вдовольнив би й найбісніший лиходій чи вбивця, адже вони не розводяться про свої злочини; з другого боку, в садиста живе — навіть у найшляхетнішого, мало того, тим більшою мірою, чим щиріша його шляхетність, — жадоба зла, якого лиходії, пускаючись берега з іншою метою, не потраплять заспокоїти.

Даремно молодик, запізно збагнувши свою помилку, проголошував, що не терпить фараонів, і в зухвальстві своїм зайшов так далеко, що запропонував баронові: «Призначмо зди-банку» — чари розбилися. Відчувалася «липа»— як у книжках письменників, які силкуються вжити арго. Марно молодик перелічував усі «свинства», які виробляв із жінкою; пана де Шарлюса вразило тільки кричуще убозтво тих свинств. А втім, причина була не лише в нещирості. Ніщо не загнане в такі тісні суточки, як насолода і гріх. У цьому разі, ледь змінивши сенс виразу, можна справді сказати, що ми завжди крутимося в тім самім