Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

варто розкидати себе по луках твердою рукою, кидати себе на паркет закладів, де доводиться витримувати випробування під поглядами стерв’ятників і молодців, яким аж ніяк не до снаги оцінити напрямок нашого смаку. А проте, в спорті ми теж хочемо доп’ясти більшого, ніж самого глузування! Ми хочемо, щоб нас визнавали в будь-якому місці (ваш квиток, так, усе гаразд!), нас завжди потрібно відкривати у відповідний спосіб, щоб можна було знову захлопнути з голосним стукотом. Творче начало виснажується дуже швидко, і ми дізнаємося про те, що ми маємо дізнатися, а саме, чи здатні ми вміститися в орній борозні, в яку нас кинули.

Ніхто не витягає п’яну й захоплену собою жінку за її нову зачіску із глибоких снігових ям, які вона сама собі викопала. Шановна пані, жаль, що наші друзі вже виїхали додому! Але ж ми ще тут, і на наших теплих грудях висить на шнурку бейджик з абонементом, який дозволяє нам перевалити через гори. Не хочемо вас кривдити, але ви поставили свій надійний намет на не найнадійнішому місці, все виглядає так, наче у вас узагалі немає своєї домівки. Сонце стріляє в молодих людей променями, бо воно закотиться занадто рано. Але й у темряві відразу ж складуться пари. Ми цілком законно долаємо гори. Як ми собі там справуємося, цього не визначить жоден закон, окрім закону тяжіння. Ми з подивом відбігаємо одне від одного, але іноді не в той бік — у тому напрямку не варто ні плювати, ні відливати, інакше вцілиш сам у себе.

А інші? Вийміть, приміром, будь-якого службовця з його сейфу! На лижний схил підіймається слуга, креатура слухняності, істота без змісту; він озброєний, однак, голосом виборця і впевнений, що може з усмішкою дивитися на цю жінку. Парубок будь-якої миті може поглузувати з неї, і його молодий голос б’є жінку по обшивці. У конторі молоді люди обачно обходять себе самих і свого шефа, проте тут вони разом зі своїми сухожиллями й кістками розчиняються в природі, наче були досить щедрі, щоб роздарувати самих себе. Знайти безсмертя за допомогою золотих медалей! А той, хто під час слалому впаде поміж стійками на трасі, відчує на своїй шкурі, що за ним нема кому сумувати, — як у звичайному житті, коли йому випаде звалитися між двох розхитаних стільців!

Під льодом струмка висять в’язанкою форелі, взимку їх не розгледиш. Друзі Міхаеля сидять усі гуртом, радіють один одному й дивляться на світ крізь скельця сонячних окулярів. Міхаель, здіймаючи фонтан снігу, з’їжджає схилом. Усе буде добре, адже сюди завернули симпатичні дівчата, щоб покрутитися тут, а тоді накивати п’ятами. Вони байдужливо стоять напроти нас, напроти тих, хто не сяє сліпучим блиском, як недоступний сніг там, на стрімкій стіні. Вони живуть ще занадто близько до того витоку, звідки вони походять. Усіх нас тішать нові речі, але тільки юні дівчата показують у них нівроку. Вони такі, які є. Усунуті від лугів, на яких пасемося ми, жирні корови, що соромляться своїх широких стегон. Ми втратили наше власне начало, у таємничому блиску воно ховається потойбіч наших спогадів і не вертається ніколи. Так, ми лежимо на мілині не тільки в нашому соціальному стані.

Нумо краще розважатись, і розкривати, і розчленовувати (вичленовувати) людей: жінка виривається зі свого християнсько-соціального середовища й прямує до студента. На зап’ястках у нього висять лижні палиці, немов залишки посліду. Почуття, вночі винагороджене рясним сім’явиверженням, уважає за можливе, прибравши людської подоби, з’явитися на світ Божий. Ми не звикли до того, що вітер свистить навколо нас, ми живемо у квартирах із двох з половиною кімнат! Ми ніколи не досягнемо вершин, рухаючись важкими стежинками, вершин, із яких течуть струмки й скотитися з яких — справжня вершина задоволення! Ви і я, ми зустрінемося знову біля кіосків з гарячою кавою й канапками, де на нас очікує незліченна юрба. Батьківщина, у межах якої не наступає вечір. Час, коли уникаєш багатьох, а зустрітися хотів би лише з деякими, щоб ми, немов негода, могли зависнути на плечах одне в одного, споконвічні супротивники.

Дружина директора в норковій шубі й у хмарі алкоголю кидається на груди своєму нинішньому хазяїнові. Разом з ним вона хоче покинути цей світ, попльовуючи фруктовими кісточками й розкривши нарозтвір свій недільний додаток. Вона хоче ще раз почати знову, оточена легким і вітряним Міхаелем. Будемо приймати речі такими, які вони є: не Міхаель породив цю жінку, зовсім ні, йому заважає час, який пройшов з моменту її народження! Особливо тут, де світло й де скрипить на морозі упряж спортсменів. Однак на неї впало світло любові, — воно світить нам із самого початку, але навіть прикурювач у машині світить яскравіше, — і це світло повалило її на землю, немов мішок зі сміттям, який ось-ось лусне. Місцеві жителі сміються. Ген-ген гримлять вантажівки хоті, ви хіба не чуєте? Краще відійдіть убік!

Людям не потрібні закони, вони керуються почуттями. Від постійного вживання жінка не кращає, але якщо вона сама має намір зазіхнути на парубка з місцевих — дзуськи! Тут спритні сини долі виставляють руки вперед і повністю закривають себе. Жінка заливається рум’янцем, лице її блищить, і її вже нема. Вона не з’являється у видошукачі цього парубка. У його очах вона негарна. Молодь росте сама по собі, як трава, цікавиться тільки собою й, прикута до лиж, розбурхує сільський мир і спокій. Майбутнє їй байдуже, все сьогоднішнє їй однаково миле. Молодь вигулює сама себе. Їй належить усе, у нас же немає нічого, навіть стільця, на якому ми сидимо в дорожньому ресторані, де нас не зауважує офіціант, котрий відмовляється взяти нас під своє крило. Ґерті притискається до Міхаеля, проте зісковзує по його змученому вітром синтетичному одягу. Затишно вкритий своїми однолітками, він для цієї жінки якийсь ламанець. Він легкий, йому там подобається. Таких людей, як він, турфірми вміщують на обкладинках своїх проспектів, ставлячи за подарунок, за заставу вірності. Йому там теж подобається, подобається в кафе й ресторанах, де можна тихо вдихати прохолодь повітря й кондиціонерів навколо своєї голови. Ми ж, бліді фігури, важкі на підйом, ми, немов свинець, прив’язані до своїх катетерів, по яких стікає наша бідна тепла водичка. Самі вулиці для нас огидні. Ми — гірські мандрівці, розлиті в пляшки, привчені до пляшок, ми — харч природи, у якій нам згодовують шинку й сир. Атож, природі ж бо треба дати можливість порадіти, коли ми раптом труїмо самі себе. Коли ж ні, люди