Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

ухопив знайоме слово.

— Слабшає?

— Гібрас приречений, — чесно відповів Артеміс. — Твій дім скоро затягне в тунель часу з усім, що на ньо­му є. Коли я кажу скоро, маю на увазі наш час. У вашо­му часі цього може не статися іще мільйон років. — Він простягнув руку. — До речі, мене звуть Артеміс Фаул.

Номер Один узяв руку і легенько погриз указів­ний палець, як було прийнято у демонів.

— Я Номер Один. Бісеня. Чи можна щось зроби­ти, щоб урятувати Гібрас?

— Навряд чи, — відповів хлопець, відсмикнувши палець і перевіряючи, чи не лишилося на ньому по­шкоджень. — Єдиний спосіб урятувати Гібрас — по­вернути його на Землю, контролюючи ситуацію. На жаль, зробити це могли лише цілителі, а вони всі загинули.

Номер Один прикусив губу.

— Е-е... Ну... я не дуже впевнений, але я можу бути цілителем. Я можу говорити на різних мовах.

Артеміс випрямився, поправив ремінь безпеки.

— Володіння мовами може бути лише природ­ною здібністю. Що іще ти вмієш робити?

— Знову ж таки, я не стовідсотково переконаний, але, здається, я можу перетворювати дерево на ка­мінь.

— Це називається «дотик горгулій». Уже цікаво. А знаєш, Номере Один, щось у тобі є. Твої плями... Мені вони здаються знайомими. — Артеміс нахмурив­ся, роздратований, що не може пригадати. — Ми з то­бою не зустрічалися, я б це запам’ятав. Але все одно...

— Такі плями досить поширені, особливо шести­кутники на лобі. Демонам часто здається, що вони зі мною знайомі. Тож як урятувати Гібрас?

Артеміс кивнув.

— Так. Найкраще відправити тебе під землю. Я дилетант у теорії магії, а Фоулі має живих експер­тів, яким аж свербить тебе оглянути. Вважаю, ЛЕП скоро матиме план, як урятувати твій острів.

— Справді?

їх перервав Батлер, і Артемісові не довелося від­повідати.

— У шато Парадізо проблема, — сказав він, посту­кавши по монітору компактного ноутбука на панелі керування. — Вам варто глянути.

Охоронець передав комп’ютер через плече. Моні­тор було поділено на десяток квадратів — зображен­ня із камер спостереження в шато Парадізо, які Фоу­лі й досі тримав під контролем.

Артеміс поставив ноутбук на коліна, його яскраві очі впилися в екран.

— Господи, — промовив він. — Погано.

Холлі пересіла так, щоб бачити монітор.

— Дуже погано, — підтвердила вона.

Номер Один не дуже хвилювався щодо комп’ю­тера. Наскільки він бачив, це лише невеличка коро­бочка.

— Погано, — пробурмотів він, звернувшись до словника в своїй голові. — Синонім — «негаразд».

Артеміс не відвів погляду від екрана.

— Саме так, Номере Один. Негаразд. Іще й як не­гаразд.

ГЛАВА 10: КОРОЛЬ КОНГ

Шато Парадізо

МІНЕРВА Парадізо була мов не своя від люті. Цей огидний хлопець Фаул украв її піддослідного з-під самого носа. І це враховуючи купу грошей, які батько витратив на охорону і навіть найняв того жалюгідно­го містера Конга. Іноді Мінерві здавалося, що всі чо­ловіки грубі й невиховані, крім папа, звісно.

Навколо був повний безлад. Фаул лишив після себе самі руїни. Від автомобілів лишився брухт. Га­зони було перекопано, хоч овочі саджай, а в кімна­тах пахло димом і бензином. Лише квапливий теле­фонний дзвінок до поліцейського відділку Ванса та імпровізована історія про вибух дозволили обійтися без поліцейських машин.

Щойно погасили вогонь, Мінерва скликала раду в патіо. Були присутні Хуан Сото, голова охорони, її батько Гаспар і, звісно, Біллі Конг. Конг здавався більш знервованим, ніж зазвичай.

— Демони, — бурмотів колишній житель Малі­бу. — Правда, усе правда. Я заборгував братові. Маю скінчити те, що він почав.

Якби Мінерва прислухалася до слів Біллі Конга, вона б занепокоїлася, але її турбували власні пробле­ми. А її проблеми, на думку дівчини, були набагато серйозніші, ніж клопіт інших.

— Давайте зосередимось. Ви, мабуть, помітили, що мій проект під загрозою.

Гаспарові Парадізо вже трохи набрид Мінервин проект. Він уже вклав у нього півтора мільйона євро, а тепер увесь його маєток було зруйновано. Це вже занадто.

— Мінерво, шері, — сказав він, пригладжуючи сиве волосся. — Мені здається, що ми маємо відсту­пити. А може, і взагалі облишити цю справу, доки не зайшли дуже далеко.

— Облишити, папа? Облишити? А тим часом Ар­теміс Фаул здійснюватиме власний проект? Мені так не здається.

Гаспар знову заговорив, цього разу з ноткою іро­нії в голосі.

— Не здається, Мінерво?

Дівчина спалахнула.

— Вибач, папа. Мене все це дуже розлютило. Ір­ландець заявився сюди зі своїми вояками, отак про­сто, і знищив усю нашу роботу. Це просто нестерп­но. Хіба не так?

Гаспар, як і решта, сидів за кованим столиком у патіо біля басейну. Він відсунув стільця, підвівся і підійшов до доньки. З її місця відкривався чудовий краєвид на ліси й ущелини, що спускалися аж до самого Антібу. Втім, того вечора на краєвид ніхто не звертав уваги.

— Я вважаю, Мінерво, — сказав він, присівши по­руч із донькою, — що ми зайшли занадто далеко. Тут задіяні потойбічні сили. Ці створіння дуже небез­печні, і я більше не можу дозволити тобі наражатися на небезпеку і тягнути за собою інших. Ми гідно бо­ролися, і я так пишаюся тобою, що в мене мало серце із грудей не вискакує. Але тепер цією справою має зайнятися уряд.

— Це неможливо, папа, — нетерпляче відповіла дівчинка. — У нас не лишилося записів. Жодного джерела. Нічого. Усі файли на комп’ютерах і всі дис­ки зруйновано. Вони навіть проникли в сейф і все в ньому спалили. Гадаю, Артеміс Фаул і Гугл з Яху знищив. Безнадійно. Як це виглядатиме, коли до Де­партаменту оборони заявиться мале дівча і щось белькотітиме про чудовиськ у підвалі? Мені потріб­ні докази.

Гаспар підвівся, хруснувши суглобами.

— Докази, мала? Це не злочинці. Я дивився, як ти розмовляла з нашим гостем. Він тямущий, розум­ний; він не зробив нічого поганого. Він не тварина. Одна справа — представити Нобелівському комітету докази вторгнення крізь час, і зовсім інша — полю­вати на невинну розумну істоту.

— Але ж, папа! — заблагала Мінерва. — Іще один разочок! Мені потрібен місяць, щоб відновити мо­дель часового тунелю, тоді я можу спрогнозувати можливу матеріалізацію.

Гаспар поцілував доччине чоло.

— Зазирни у своє серце, мій маленький генію. Що воно тобі каже?

Мінерва спохмурніла.

— Зазирнути у своє серце? Чесне слово, папа, я ж тобі не романтичний плюшевий ведмедик.

— Будь ласка, шері, — попросив батько. — Ти ж знаєш, як я тебе люблю і поважаю