Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

тенсегриті[1] кільце-міст, яке мало бути запущене високо над екватором Землі. Планета продовжила б собі обертатися всередині цього «німба», тоді як кільце мосту оберталося б із власною швидкістю. Я передбачав, як земний потік транспорту піднімається на міст, обертається й спускається у вибраному місці Землі».

Не маю сумніву, що коли людство вирішить вкластися в такий проєкт (доволі незначний, якщо вірити деяким прогнозам економічного зростання), то «Зоряне місто» можна побудувати. На додачу до створення нових способів життя й надання відвідувачам з планет з низькою силою тяжіння (як Марс і Місяць) кращого доступу до рідної планети, це усуне всі ракети з земної поверхні й вишле їх у глибокий космос, де їм і місце (хоч я й сподіваюся, що на мисі Кеннеді коли-не-коли влаштовуватимуть історичні реконструкції, щоб відтворити захват тих часів космічних першопрохідців).

Майже напевне більша частина Міста буде порожнім риштованням, і тільки невелика його частка буде заселена або використана для наукових або технологічних завдань. Врешті-решт, кожна з Веж буде еквівалентом хмарочоса на десять мільйонів поверхів зав­вишки — а обвід кільця на геостаціонарній орбіті становитиме більш як половину відстані до Місяця! У такому об’ємі, якщо він весь буде герметичний, можна багато разів умістити все населення Землі. (Це поставить кілька цікавих логістичних питань, які я радо залишу на студентські «роздуми на дозвіллі».)

Розділ 5. Освіта

Я був приголомшений, коли 19 липня 1996 року прочитав у газеті, що доктор Кріс Вінтер, голова проєкту «Штучне життя» компанії «Брітіш телеком», вважає, що пристрій для збереження інформації, який я описав у цьому розділі, може бути створений у найближчі 30 років! (У романі «Місто і зірки» 1956 року я припустив, що це станеться більш ніж за мільярд років у майбутньому… очевидно, через серйозний брак уяви.) Доктор Вінтер стверджує, що це дозволить нам «відтворити особистість фізично, емоційно і духов­но», і розраховує, що вимоги до обсягу пам’яті становитимуть десь 10 терабайтів (10 у 13-му степені байтів), на два порядки менше, ніж петабайт (10 у 15-му степені байтів), про який написав я.

І мені шкода, що я не подумав про назву доктора Вінтера для цього пристрою, яка, безперечно, розпалить гарячі дискусії в церковних колах — «ловець душ»… Про його застосування в міжзоряних подорожах див. примітки до розділу 9 далі.

Про чудову історію концепції «Бобового стебла» (як і багатьох інших екстравагантних ідей, наприклад антигравітації і викривлення простору) див. книгу Роберта Л. Форварда «Не відрізняється від магії» (видавництво «Баєн», 1995 рік).

Розділ 7. Безмежна енергія

Якщо люди колись опанують незбагненну нульову енергію (яку іноді називають «квантовими флюктуаціями» або «вакуумною енергією»), її вплив на циві­лізацію буде необчисленний. Усі теперішні джерела енергії: нафта, вугілля, атом, вода, сонце — стануть застарілими, як і чимало наших страхів про забруднення навколишнього середовища. Вони всі складуться в один великий клопіт — теплове забруднення. Уся енергія врешті-решт вироджується до тепла, і якби в кожного було під рукою по кілька мільйонів кіловатів, наша планета скоро пішла б дорогою Венери, де кількасот градусів у затінку.

Однак є в цій картині й світлий бік: може статися, що іншого способу відвернути наступний Льодовиковий період не знайдеться, а інакше він неминучий («Цивілізація — це проміжок часу між льодовиковими періодами» — Вілл Дюрант, «Історія цивілізації», видавництво «Файн ком’юнікейшнз», 1993 рік.)

Просто зараз, поки я пишу ці рядки, багато ком­петентних інженерів у лабораторіях по всьому світу стверджують, що намагаються добути енергію з цього джерела. Певне уявлення про її масштаб дає відомий вислів фізика Річарда Файнмена, який зводиться до того, що енергії в об’ємі чашки для кави (будь-який такий об’єм, будь-де!) вистачить для того, щоб скип’я­тити всі океани планети. Безперечно, від такої думки в кого завгодно відбере мову. Проти цього атомна енергія виглядає слабенькою, як вогкий сірник.

І мені цікаво, скільки спалахів наднових зірок — це насправді аварії на виробництві?

Розділ 9. Небесний парк розваг

Одна з головних проблем пересування Зоряним містом була б спричинена самими тільки відстанями, про які йде мова: якщо хтось захоче навідати друга в сусідній Вежі (а комунікації ніколи повністю не замінять живий контакт, попри всі прориви в галузі віртуальної реальності), це може бути рівнозначно подорожі на Місяць. Навіть найшвидший ліфт їхатиме скоріше дні, аніж години, інакше прискорення стануть повністю неприйнятними для людей, що адаптувалися до життя за умов низької сили тяжіння.

Концепцію «безінерційного рушія» — тобто тягової системи, що діє на кожен атом тіла так, що під час прискорення не виникають напруження — певно, придумав майстер «космічної опери» Е. Е. Сміт у 1930-х. Він не такий неймовірний, як може здатися, тому що гравітаційне поле діє саме описаним чином.

Якщо ви вільно падаєте поблизу Землі (знехтуємо ефектом опору повітря), ваша швидкість щосекунди зростатиме на трохи менше за десять метрів на секунду. Ви відчуєте невагомість — не буде жодного відчуття прискорення, хоч ваша швидкість що півтори хвилини зростатиме на кілометр на секунду!

Це також буде справедливо, якщо ви падатимете за умов сили тяжіння Юпітера (перевищує земну трохи більше, ніж у два з половиною рази) або навіть у приголомшливо сильнішому полі білого карлика або нейт­ронної зорі (у мільйони або мільярди разів сильнішому за земне). Ви нічого б не відчули, навіть якби розігналися від нуля майже до швидкості світла за якісь хвилини. Однак, якби ви нерозважливо підібралися до об’єкта, що вас притягує, на відстань кількох радіусів, дія його поля вже не була б однакова для всього вашого тіла, і припливні сили скоро розірвали б вас на шматки. Більше деталей шукайте в моєму мікроскопічному, але влучно названому оповіданні «Нейтронний приплив» (у збірці «Сонячний вітер»).

«Безінерційний рушій», який діяв би так само, як контрольоване гравітаційне поле, ніколи серйозно не обговорювали за межами сторінок науково-фантастичних книжок аж до недавніх часів. Але 1994 року троє американських фізиків саме це зробили, розвинувши деякі ідеї російського фізика Андрія Сахарова.

«Інерція як нульове поле сили Лоренца» авторства Б. Гайша, А. Руеди й Г.Е. Путоффа (журнал «Фізікс рів’ю», лютий 1994 року) колись може бути названа поворотною публікацією, і заради художнього задуму я її такою і прийняв. У ній ідеться про аж таку фундаментальну проблему, що зазвичай її сприймають як належне, знизавши плечима в значенні «ну, всесвіт же так влаштовано».

Питання, що його поставили Г., Р. та П.: «Що надає предметові масу (або інерцію), так що для початку руху потрібне зусилля, і точно таке ж зусилля потрібне, щоб відновити його початковий стан?»

Їхня попередня відповідь залежить від приголомшливого — і мало відомого за межами веж зі слонової кості, в яких сидять фізики, — факту, що так званий «порожній» простір насправді є казаном кипучих енергій — нульовим полем (див. примітку вище). Г., Р. та П. припускають, що і інерція, і гравітація — це електромагнітні феномени, результати взаємодії з цим полем.

Аж від часів Фарадея робилися незліченні спроби пов’язати гравітацію з магнетизмом, і хоч багато експериментаторів заявляли про успіх, жоден з їхніх результатів не був підтверджений. Однак, якщо теорію Г., Р. та П. можна було б довести, вона відкриє шлях — нехай непрямий — до антигравітації, «космічних рушіїв» і ще фантастичніших можливостей, які дає конт­роль над інерцією.