Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

і всерйоз катувати бабусю («...помре, то кому вона потрібна? Міліція? В мене є знайомі мєнти»), щоб та зізналася, кому із ЦСБ вона віддала гроші. Щоб далі розбиратися з цеесбістами. Коли ж Стас второпав реальну ситуацію, він тяжко застогнав:

— Дарино! Куди ж ти дивилася, дура нещасна! Не могла перевірити в Німеччині, що тобі дають? Гаразд, ти сама пролетіла, але ж скільки намучився я з твоїм житлом! Скільки разів замикав ларьок, ходив на зустрічі! А ти так підісрала! Так і знай, ти мені все одно винна те, про що ми домовлялися!

Під час тої розмови біля Стасового ларька в Дарини на плечі була її сумка, в якій були гроші, які вона заробила в Нацика та які всюди носила за собою. І дівчина вигукнула:

— Дойчмарками візьмеш? Порахуй на своєму калькуляторі, скільки!

Стас назвав суму, але потім похопився:

— Даро, я ж не кажу, щоб зараз! Коли зможеш! Просто, щоб ти розуміла...

— Я розумію! — Дарина полізла витягати дойчмарки і незграбно викинула з сумки фальшиві долари, які їй повернула працівниця ЦСБ. Стас нахилився, подав їх Дарині, що зробило ситуацію зовсім нестерпною. А Дарина простягла йому кілька сотень дойчмарок.

— Бери! Ці є справжніми!

— Якщо ти так вирішила, я візьму. Але прошу врахувати: ти їх сама мені даєш саме зараз. Я міг і почекати.

* * *

Подальше життя Дарини так і тривало у бабиній землянці. Баба, як і в дитячі роки, опікувалася онукою. Прала Даринину постіль у ванні, сушила її надворі, бо прийшла весна, а потім і літо. Годувала її не перловою, а дещо стравнішою пшоняною кашею, і Дарина іноді їла. Іноді ввечері бабуся поривалася налити дорослій онуці сто грам. Одного разу Дарина вилила ту рідину бабі в обличчя.

— Не треба так, Даринко, — сумирно відповіла бабуся. — Суд божий прийде! І там усі дадуть відповідь! І всім воздасться!

— І тобі також, стара гадина!

— І мені також, — сумирно відповіла бабуся.

* * *

Мати викликала Дарину на переговори на пошту.

— Донечко, сонечко, як ти там? Ти так довго не озивалася! Я навіть думала про найстрашніше!

— Тобі б повідомили!

— Не треба так, ми тут в Ніргендсдорфі всі переживаємо за тебе!

— Упіймали Нікудинських? — спитала Дарина.

— Яке там! Принаймні нам нічого не відомо.

— А як Мілуня?

— А її, уяви собі, взяв собі Нацик.

— А як же він опікується нею?

— Приходять жінки із соціальної служби, до нього ходять, то ще й до неї. То, власне, чому я тобі дзвоню? Ми вирішили: єдине, що тобі зараз лишається, — вийти заміж за Еріха.

— За кого?

— Ну, за Нацика. Його ж звуть Еріх.

Так, Нацик колись представився Дарині як Еріх. Але вона жодного разу не звернулася до нього по імені, а подумки завжди називала Нациком. Мати відчуває мовчазне ошелешення дочки і розвиває тему далі:

— Ти ж не хотіла знайомитись із жодним з молодих фріців, ми ж із Герхардтом не раз організовували для тебе зустрічі в перший рік, як ти була в Ніргендсдорфі. Потім облишили. Хоча ти їм усім подобалася! Ну, я розумію, мовний бар’єр. А Еріх добре знає нашу мову. І ти завжди любила посидіти в нього. І до Мілуні звикла. Вона ще більше виросла! Як кастрована кішка! Погоджуйся, доню! А далі буде видно!

Замість того, щоб коментувати абсурдність материної пропозиції, Дарина відповідає по суті:

— Але ж в мене прострочена віза! Я ще довго не зможу приїхати до Німеччини!

— То приїдеш до Польщі, — не відступає мати, — а ми доставимо Еріха туди. Він хоче, і це головне! Я це беру на себе!

— Мамо, але не так давно ти не змогла доставити його із сусіднього будинку! — застогнала Дарина.

— Послухай, Даро. Ти сама для себе виріши: ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то вмирай і не муч нікого. А якщо живеш, то зрозумій: в житті і не таке буває! Поки заробиш на власний дім, вимажешся в лайні по самі вуха! Я от скільки років мучилася! І лише нещодавно стала жити як людина! У Герхардта, до речі, проблеми зі здоров’ям, — несподівано кокетливо-грайливим голосом заговорила мати.

По дорозі з переговорного пункту Дарина думала над словами матері: «ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то давай, швидше. А якщо живеш, то живи. Я живу. Заміж за Нацика-Еріха не виходжу. Але живу».

Перед очима Дарини виникла низенька квітуча яблунька посеред крихітного палісадника між сірих будинків. Несподівана краса деревця ще сильніше підкреслювала потворність людських жител навколо неї. Згадала, як усе квітне навесні біля кам’яниць у Ніргендсдорфі. «Все одно не хочу туди, — думала Дарина. — Цей гарний світ з охайними будиночками, там самі каверзи й облуди». Принаймні її той світ приймати не хоче. Але який, який світ прийме її?

* * *

Дарина влаштувалася на роботу в приватний дитячий садок. Після Сергійка, Аллочки й Мілуні вередливі діти, які так обурювали її колег, недавніх виховательок державних садочків, для Дарини були просто ангелами. А вечорами Дарина Іванівна все одно верталася до землянки.

Дарина розгубила своїх подруг, з якими зрідка листувалася в Ніргендсдорфі. Ті жінки радо зустрілися б з нею і поновили б обірваний зв’язок. Але Дарина була не готова обговорювати свій повний крах. А зустрічатися з чоловіками і поготів. Вона вже давно сама. Хоча це саме той вік, коли тільки кохатися, навіть якщо й не хочеш створювати родини. Але де, Господи, де? В землянці? Дарину охоплював напад нестримного гомеричного реготу. На бабиних клунках! Чи в лісі? В тому, який починається одразу за масивом. Зараз тепло, зрештою... Але й чоловіки перестали помічати гарну молоду жінку. «Скоро стану бабою! — думає Дарина. — А може, я вже баба?»

Але — О Господи! — вони стали душевно спілкуватися з бабусею. Ніколи з нею не було відвертих розмов. З матір’ю іноді були. То від матері Дарина знає, в яких клоаках жили мати з бабусею до землянки. А з бабою, з якою онука стільки часу жила під одним дахом, вони ніколи не розмовляли, як подруги, як рівні. І от був потрібен аж такий стрес, щоб вони заговорили одна з одною, як людина з людиною. І страшної теми вкрадених грошей вони не оминають. Так легше. Баба постійно виправдовується.

— Дарочко, ти молода. Ти матимеш житло! Матимеш і дуже скоро! Бо як бога