Читати книгу - "Кінець роману"

до Генрі: — Уже нема сенсу щось змінювати. Дано розпорядження, запрошено приятелів. Сара не була фанатичкою. Хто-хто, а вона б не хотіла завдавати комусь клопоту задля примхи. Зрештою, — вів я далі, втупившись у Генрі, — це ж буде цілком християнський обряд. Хоча Сара навіть не християнка. Принаймні ми не помічали ознак того, що вона вірувала. Але ти завжди можеш дати отцеві Кромптону гроші на месу…

— Це зайве. Вранці я вже відслужив першу месу. — Священик ворухнув складеними на стегнах руками — перший злам скам’янілої нерухомості. Неначе посунувся й похитнувся міцний мур після падіння бомби. — Щодня згадуватиму її, відправляючи службу Божу.

— Дякую, отче, — сказав Генрі з таким полегшенням, ніби справу вже залагоджено, і підсунув гостеві пачку сигарет.

— Мабуть, не годилося б казати вам, містере Майлз, такі дивні й непідхожі речі, але мені здається, що ви не усвідомлюєте, якою доброю жінкою була ваша дружина.

— Для мене вона була всім, — признався Генрі.

— Багато хто її любив, — зауважив я.

Отець Кромптон повернув на мене очі, немов учитель, якого перебив нахабний хлопчисько із задньої парти.

— Може, замало любив, — відрубав він.

— Що ж, — сказав я, — повернімося до справи, яку ми обговорювали. Гадаю, ми вже не в змозі щось змінити, отче. Крім того, це викликало б плітки. Ти ж не хочеш пліток, Генрі? Га?

— Ні. О ні!

— У «Таймсі» вже поміщено оголошення. Довелося б внести правки. Люди помічають такі речі. Це викликало б небажаний поголос. Кінець кінцем, ти ж відомий чоловік, Генрі. Тоді й телеграми треба було б порозсилати. Багато хто вже доручив завезти вінки до крематорію. Ви розумієте, що я маю на увазі, отче.

— Не зовсім.

— Ваше побажання нерозсудливе.

— Здається мені, містере Бендрікс, що у вас дуже дивна система цінностей.

— Ви ж не вважаєте, отче, що кремація перешкодить тілу воскреснути?

— Звісно, не перешкодить. Я вже виклав свої аргументи. Якщо містер Майлз вважає їх не дуже переконливими, тоді нема про що говорити.

Священик звівся з крісла. Який же він потворний! Сидячи, він принаймні справляв враження могутності, але, вставши на коротенькі ніжки, виявився несподівано маленьким. Здавалося, отець віддалився бозна-куди.

— Якби ви прийшли трохи раніше, отче… — пожалкував Генрі. — Прошу вас, не подумайте…

— Я не думаю про вас нічого поганого, містере Майлз.

— Напевно, про мене думаєте, отче? — виклично спитав я.

— Не турбуйтеся, містере Бендрікс. Хоч що вчините, та їй ви вже не нашкодите.

Гадаю, сповідь навчає священика розпізнавати ненависть. Отець Кромптон подав Генрі руку, відвернувшись від мене. Я хотів сказати: «Помиляєтеся. Я ненавиджу не Сару. І щодо Генрі теж помиляєтеся. Це він розбестив її, а не я. — Я хотів захиститися: — Я любив її», — адже, без сумніву, сповідь навчає священика розпізнавати й любов.

Розділ 4

— Наступна зупинка — Гампстед, — сказала Сільвія.

— То ви тут вийдете, щоб провідати матір?

— Я могла б поїхати до Ґолдерз-Ґрина й показати вам дорогу. У вівторок я її не відвідую.

— То був би чин милосердя, — зауважив я.

— Якщо хочете встигнути, то вам доведеться взяти таксі.

— Гадаю, не біда, якщо я запізнюся на початок обряду.

Провівши мене до площі перед станцією, Сільвія хотіла повернутися назад. Дивно, чому ця дівчина завдала собі стільки труду. Я ніколи не бачив у собі якихось рис, що могли б подобатися жінкам, а тепер і поготів. Горе й розчарування подібні до ненависті, людина стає потворною від гіркоти та жалю до себе. Ще й яким егоїстом на додачу! Я нічого не міг дати Сільвії, не хотів стати одним із її наставників і потребував її краси тільки як захисту, боячись потрапити безборонним і самотнім на найближчих півгодини під пильне око тих, що з моєї поведінки намагатимуться визначити, ким я був Сарі й хто кого покинув.

— Я ж не можу піти туди в такій одежі, — заперечила Сільвія, коли я попросив підтримати мені компанію. Видно було, що дівчина рада з такого прохання. Цілком певно, що я міг би хоч зараз відбити її у Вотербері. Його час добіг кінця. Якби я захотів, то критик слухав би Бартока на самоті.

— Ми станемо позаду, — сказав я. — Вас сприймуть як випадкову перехожу.

— Принаймні чорні, — кивнула вона на свої штани.

У таксі я багатообіцяльно поклав руку на її стегно, хоч не мав наміру додержати обіцянку. Димів комин крематорію, на посипаних гравієм алейках калюжі покрилися тонким льодком. Нас проминало багато людей — жалібників із попередньої кремації, які видавалися такими радісними та збудженими, ніби вони покинули нудну гостину й тепер можуть уволю повеселитися.

— Он туди йти, — вказала Сільвія.

— Ви добре знаєте це місце.

— Два роки тому тут спалили мого тата.

Поки ми добралися до каплиці, усі вже виходили з неї. Надто довго мене загаяли розпитування про потік свідомості. Мене кольнув якийсь дивний міщанський жаль — я ж так і не побачив Сари наостанок. Майнула понура думка, що це її дим зноситься понад приміськими садами. Плачучи, наосліп вийшов самотній Генрі й не зауважив мене. Нікого іншого я не знав, крім сера Вільяма Маллока, що був у циліндрі. Докірливо глянувши на мене, сер швидко пішов далі. П’ять-шість осіб видавалися чиновниками. Чи був серед них Данстан? Втім, це не дуже важливо. Кількох чоловіків супроводжували дружини. Кого-кого, а тих таки втішила церемонія, про це виразно свідчили їхні капелюшки. Зі смертю Сари кожна жінка почулася безпечніше.

— Пробачте, — озвалася Сільвія.

— Це не ваша провина.

«Якби ми її забальзамували, — міркував я, — ці дружини ніколи б не почулися в безпеці. Сарине тіло, хоч і мертве, усе одно залишалося б зразком, за яким можна було б судити про їхні живі тіла».

З каплиці вийшов Cміт і швидко зачалапав по калюжах, ні до кого не обізвавшись.

— Картери запросили нас на вік-енд десятого числа, — сказала якась жінка.

— Може, я вже піду? Як гадаєте? — спитала Сільвія.

— Ні-ні, — відповів я. — Мені приємно, коли ви поруч.

Підійшовши до дверей каплиці, я заглянув усередину. Похила доріжка до печі була порожня, люди виносили старі вінки й вносили нові. У кутку стояла навколішки й молилася стара жінка — недоречна, як актриса з іншої п’єси, застукана зненацька несподівано піднятою завісою. Ззаду пролунав знайомий голос:

— Приємно й сумно побачити вас, сер, у цьому місці, де забувається давня кривда.

— І ви сюди прийшли, Паркісе! — вигукнув я.

— Я побачив оголошення в «Таймсі», сер, і відпросився в містера Савіджа на пообіддя.

— Ви завжди стежите за вашими «даними особами» аж до цього місця?

— Сер, то