Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Глава 22

Кіра

— І-і-і?

— Що далі?

Нінка з Вірою дивляться на мене вичікувально. Ніна, звісно ж, знає, що я вчора поїхала з Багровим, а сьогодні, варто було мені прийти додому, вони змовилися і влаштували мені допит. Я знехотя сказала, що ми поїхали до нього, але їм потрібні подробиці, якими я не дуже хочу ділитися.

— А далі двадцять один плюс, дівчатка, — говорю з усмішкою. — Не доросли ще.

Вірка цокає язиком і підривається з табуретки, але Ніна відразу саджає її назад. Вона, на відміну від доброї Рязанцевої, яка все розуміє, наполеглива.

— Так не піде, — каже Шорохова. — Я тут тобі печиво, чай… мед навіть поставила, а ти не хочеш розповісти, що було.

— А що розповідати?

— Ви з ним… спали?

— Ну звісно, вони спали, — залазить у розмову Віра. — Подробиці нам ні до чого.

Рязанцева зазвичай мовчазна й небалакуча, стосунки свої вона ретельно від нас приховувала цілих пів року. І тільки коли перестала приходити ночувати, Нінка запідозрила щось і сказала мені, ну а далі у Віри просто не було змоги викрутитися. Довелося зізнаватись. Ось вона нас тоді здивувала, розповівши, що зустрічається із найпопулярнішим хлопцем універу. Вона його терпіти не могла, шаленіла постійно, коли він її зачіпав, а зачіпав він усіх і досить часто. І тут на тобі… кохання.

— Згодна! — плескаю в долоні й встаю зі стільця.

— Сидіти! — гаркає Ніна. — Ви знущаєтесь, чи що? Одна про свого сказала через пів року, головне, як, блін, приховали від усього універу, інша ось… відхопила мужика багатого й теж мовчить. Поділіться із самотньою кошатницею своїми любовними пригодами, га?

— У тебе немає кішки! — майже в один голос говоримо з Вірою й починаємо сміятися.

— Такими темпами кішка в мене з’явиться швидше за мужика!

Ми з Вірою переглядаємось і починаємо реготати, а Ніна на нас дується.

— Спали, господи! — вирішую задовольнити її цікавість.

— І як він?

— Як бог, — кажу, ні краплі не кривлячи душею.

У мене, звісно, не так багато досвіду в сексі, але мені з Кирилом дуже добре, і я не уявляю, що є хтось кращий. Та й не хочу навіть уявляти! У моїх мріях ми з ним будемо зустрічатися ще довго, хоча здоровий глузд мене, певна річ, гальмує й повертає з небес на землю.

— Ой, ну це ще в тебе інших хлопців не було! — бубонить Нінка.

— Немов у тебе їх багато було, — пирхає Віра.

Ми сміємося, я допиваю чай і подруги мене відпускають, більше ні про що не запитуючи. Я ні краплі не злюся на Шорохову, вона завжди була цікавою, та й нічого такого я не розповіла.

Розходитися нам нікуди. У квартирі одна кімната й кухня. Ванну з туалетом я не рахую. Там ховатися, коли у квартирі проживає троє дівчат, нелюдяно.

На щастя, розпитувати далі вони не починають. Вірка тікає на побачення зі своїм Марком, а Нінка вдягає навушники й занурюється у світ кінематографа. Я деякий час сиджу за лекціями, а потім йду на кухню і знову заварюю собі чай. Руки трохи тремтять, і я постійно поглядаю на телефон.

Вранці, коли Кирило привіз мене додому, він попросив номер телефону і сказав, що зателефонує. Ми не обговорили, що буде далі. Я спробувала завести розмову, але він затулив мені рота поцілунком і сказав, що всьому свій час. Невизначеність тиснула, але я чекала на його дзвінок. Вмовляла себе припинити, тому що це нелогічно. Кирило нічого мені не обіцяв, просто сказав, що набере.

Коли трель дзвінка порушує тишу в кухні, я підстрибую на місці й швидко хапаю мобільний до рук, і зітхаю від розчарування, тому що на дисплеї висвічується несподіване «Тато». Слухавку я не беру, вимикаю звук і відкладаю телефон, додаю в чашку цукру, коли екран спалахує знову. Я розумію, що тато не відчепиться, а оскільки знає адресу подруг, то може й наскочити. Цього я хочу найменше.

— Так.

— Ти тепер ще й не відповідаєш? — запитує без вітання.

— Привіт, тату, — вирішую бути ввічливою. — Не встигла взяти слухавку, посуд мила.

Він важко зітхає. Я чую шурхіт, а потім невдоволено-зневажливе:

— Не набридло ще?

— Про що ти, тату?

— У самостійність, говорю, загралася. Я тебе сьогодні додому чекаю. До восьмої щоб приїхала. До нас Багрови в гості прийдуть, я сказав, ти повернулася, вони хочуть тебе побачити.

Гострий тиск у грудях сковує все тіло. На мить мені здається, що це інсульт, і я помираю. Але потім починають тремтіти руки. Я мало не впускаю телефон на підлогу, коли чую голос батька в слухавці:

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Чекаю о восьмій!

Тато відключається, а я метушуся в кімнаті. Мені в жодному разі не можна їхати. Кирило, звісно, може й не прийти, але його батьки… Та я в очі їм дивитися не зможу, якщо піду. Вони ж мене маленькою пам’ятають, тітка Сніжана напевно подарунків накупила. Вона ж моя хрещена, жодного мого приїзду не пропускала. А цього разу так збіглося, що коли я приїхала, вони літали на відпочинок, а потім батькові, мабуть, не до того було. Й ось…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍