Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Я склала руки на грудях, відкинулася на спинку стільця і невдоволено подивилася на хлопця. Цього мені ще не вистачало.  Засранець навчатиме мене спілкуватися з батьком? Засуджувати? Та він про мене нічого не знає.

- Якщо ти чогось дуже хочеш, хіба ти не повинна докладати зусиль і використовувати будь-які можливості? - продовжував розголошувати негідник, - а сказати про свою мрію, тим більше рідному татові - це ж найпростіше!

- Ти не знаєш мого батька. - Все сильніше дратуючись, кинула я, зчепивши щелепи. Ваня йшов дуже хиткою доріжкою, розганяючи все більше і більше цю тему. Мені не потрібні були поради, і тим більше настанови. Він нічого про мене не знав, і не мав права так дивитися на мене - з цікавістю, наче я дурненьке звірятко, яке йому ще не доводилося бачити, і здивуванням.

- Справа не в твоєму батькові. Справа в тому, що не тримати все в собі, не приховувати, а відкрито повідомити про свою мрію - це перше що ти можеш зробити! - Заявив засранець з таким всезнаючим виглядом, що я не витримала- ляснула по столу і зчепивши зуби виплюнула.

- Та як ти можеш про це судити, не знаючи всієї ситуації?! Ти був дитиною-розчаруванням? - Мимоволі підвищивши голос, кинула я. – Ні? Тобі говорили день у день про те, що ти не правильний, і все робиш не так, як від тебе чекають? Теж ні? Мені все моє дитинство вселяли, що я – бракований товар, і мої потреби, мрії та бажання нікому не цікаві. На будь-яке моє прохання він просто махав рукою, а будь-які мої мрії висміював, як дурні та негідні уваги. Думаєш він підтримав би мене в моєму прагненні стати ветеринаром? Ха-ха, звичайно, як же… Найнешкідливіше що він зробив би – це зморщився б гидливо, ніби я йому лайна в тарілку підклала… Я жила з цим почуттям день у день, росла з ним… думаєш мені легко відкрито повідомляти про себе хоч щось?

Все сильніше розпалюючись я майже перейшла на крик, і навіть встала з-за столу, переставши контролювати себе. Мене буквально трясло від злості та образи, і всі мої дитячі почуття сколихнуло разом, і перемішало у м'ясорубці з теперішньою злістю. Такий гострий коктейль складно було втримати в собі, і я, забувши, де я перебуваю, продовжувала голосно обурено вигукувати.

- Ти розповідатимеш мені про те, як правильно мріяти і досягати мети? А сам ти чого досяг? Я намагаюся як можу, роблю що можу: працюю в притулку, доглядаю тварин, навчаюся там, де це можна робити безкоштовно, на практиці, щоб коли-небудь, коли я не буду так залежна від батька, посунутися ближче до своєї мети. Я не сиджу склавши руки, тож ти не маєш жодного права засуджувати мене та критикувати мою мрію, зрозуміло?! - Видала я на одному подиху, мало не задихнувшись. Вхопивши повітря, я залпом перекинула келих з шампанським і підхопила свою сумочку.

- Думаю, це побачення підійшло до логічного завершення. - Задавши вгору ніс, заявила я. 

Я відчувала, як усередині вирує справжній ураган, а в очах закипають сльози. Мені не хотілося б розплакатися при засранці і виставити себе істеричкою. Хоча, здається, я вже й так непогано постаралася.

Ваня сидів, не ворухнувшись, вп'явшись спантеличено-похмурим поглядом у моє обличчя як свердлом. Я не стежила за його реакцією, зайнята своєю тирадою надто сильно, і не помітила, коли він став таким серйозним. Я не знала, з чим пов'язана зміна його настрою, чи пошкодував він, що порушив цю тему, чи зрозумів свою помилку, але мене це не дуже цікавило. Мені хотілося піти, на самоті подумати про все, проаналізувати (і я вже зараз була впевнена що цей аналіз виявиться для мене дуже болючим: я як божевільна репетувала на весь ресторан, оголила душу перед засранцем, і виставила себе жалюгідною дурепою перед ним) і постаратися, дуже постаратися заспокоїтися.

- Вибач. - подав голос Ваня, встаючи з-за столу. - Я не знав.

- Звичайно не знав, - одразу ж фиркнула я, змахнувши руками, - щоб знати, треба спитати, а ти вважаєш, що ти і так великий мудрець, бачиш людей наскрізь, і все про всіх знаєш. - З ненавистю виплюнула я. Зайнята заохоченням своєї злості, я навіть не помітила, не надала значення тому дивовижному факту, що засранець взагалі-то вибачився переді мною, визнав свою помилку. Я була надто поглинена своїми емоціями, щоб відзначити у своїй свідомості цю подію, як значущу, як свою маленьку перемогу.

Ваня стиснув зуби і неохоче кивнув, ніби приймаючи моє звинувачення та погоджуючись із ним.

- Вибач. – знову повторив хлопець, дивлячись у мої очі. І виглядав при цьому досить щиро, тож я навіть трохи пом'якшала. Неохоче. Зовсім трошки. - Я проведу тебе додому. - Додав Ваня, обминаючи стіл.

Я скривилася, але кивнула. Мені не хотілося зараз перебувати в його, та й у будь-чийому, суспільстві. Хотілося побути на самоті. Але бродити пізно ввечері вулицями було страшнувато, та й, мабуть, не зовсім безпечно. Тож я, перевівши подих, з важким серцем вирушила на вихід.

- Зачекай мене в холі, я зараз. - Сказав Ваня, і попрямував у бік туалетів, але я не стала його слухати. Гра в пару мені набридла, та й не виходило у нас: джентльмен з нього був ні до біса, я - так і зовсім повелася як закінчена невротичка. Настрій був безнадійно зіпсований, і я, похмуро опустивши плечі, поплелася в гардероб.

Забрала пальто, і накинувши його на себе, почала рухатися до виходу, коли в коридорі з'явився Ваня. Рухи його були дивно квапливі, і весь він здавався якимсь метушливим: поспішно забравши куртку у гардеробниці, він, озираючись назад, підштовхнув мене до виходу.

А вже на вулиці, схопивши мене за руку, швидкими кроками затупав геть від ресторану, тягнучи мене за собою.