Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Глава 17

Ліка.

Я виплюнула огидний на смак і консистенцію слиз, і навіть прополоскала рота. Нічого мерзеннішого мені їсти не доводилося. Понавигадують, чорт їх забирай, екзотику. Додумалася ж замовити ці безглузді морепродукти. Чого б не замовити картоплі, чи там борщу – така їжа була мені звична та зрозуміла. Так ні ж, захотілося випендритися, а натомість зганьбилася.

От як тепер повернутися за стіл, показатися на очі засранцю? Він же не прогавить такого шикарного випадку понасміхатися з мене, я ж сама себе виставила на посміховисько.

Я важко зітхнула, ще трохи постояла в туалеті, збираючись з думками, вимила руки, а потім начепивши на обличчя якусь подібність незворушності, повернулася в зал.

Ваня сидів прямо, і дивився на мене з легким занепокоєнням.

- Все в порядку? - Окинувши моє обличчя фальшиво стривоженим поглядом, спитав хлопець, безуспішно намагаючись приховати криву глузливу посмішку.

- Та все чудово. – бадьоро кинула я, сідаючи за стіл. Присунула до себе салат з тунцем - вже тут я не повинна була облажатися, і з незворушним виглядом взялася за їжу.

Ваня наслідував мій приклад, і наступні кілька хвилин ми просто займалися мовчазним поглинанням їжі.

Я намагалася зосередитися на їжі, але погляд сам собою повз волю повертався до мого супутника.

Це просто протизаконно - так шикарно виглядати, коли ти такий засранець!

Охайно зачесане назад волосся, костюм з голочки, що сидить на ньому як влитий, явно дорогі запонки на манжетах сорочки, що охоплюють красиві чоловічі зап'ястя. Приємний парфум. Я й не здогадувалася, що він може бути таким. Поруч із ним я виглядала непоказною сірою масою. Та й почувала себе так само - рідкою, жалюгідною субстанцією, що розтеклася перед ним по підлозі. Такою, що абсолютно не володіє собою та готова поступитися всіма своїми принципами при погляді на лише чортові зап'ястя! Та що зі мною таке?

Мені не міг подобатися засранець! Я не мала відзначати його привабливість, і найголовніше, я не повинна була на неї внутрішньо реагувати!

Це було абсолютно неприпустимо, це ж був засранець.

Але ж який...

Олена зараз сказала б, що я знову відгукуюся на свій улюблений типаж самозакоханих негідників. Знову тягнуся до неправильного. І була б більш ніж права – гіршого варіанта, ніж Ваня, я й вигадати не могла.

Мені ніяк не можна було перейматися симпатією. Мені не можна було вирячитися на нього, не можна було грати з ним. Шансів перемогти у будь-якій грі з цією людиною у мене – як у сніжинки, що летить у багаття. Я знала, що зв'язуватися з ним – собі дорожче, і вже був гіркий досвід. Але мене тягнуло до нього, манила його непередбачуваність, приваблювала його самовпевненість та самодостатність. Це здавалося таким правильним і водночас таким хибним. Начебто мої нинішні почуття та гіркий досвід змішали у комбайні на високих швидкостях, і я вже не розуміла, де мене ведуть емоції, а де – логіка. І тому на кожному кроці робила дурниці, і будь-яке рішення і кожен крок виявлялися невірними.

- Ким ти мріяла стати у дитинстві? - Ваня висмикнув мене з моїх думок новим питанням, повертаючи нашу перервану розмову в колишнє русло.

Я витерла рот серветкою і склавши руки на столі, вдихнула повні легені. Питання було простим, але відповісти на нього було непросто… Відповідь була надто особистою, глибокою та сумною. І мені варто було б пожартувати, збрехати, але я чомусь сказала правду.

– Я завжди мріяла стати ветеринаром, лікувати тварин, допомагати їм. У дитинстві, у юності і навіть зараз. - відповіла я, не замислюючись, і підібгала губи, якось вся внутрішньо наїжачившись. Ну давай, починай жартувати з мене – напружилася в очікуванні я. Все ж треба було збрехати.

- Чому не стала? - Без тіні глузування запитав хлопець, і я трохи розслабилася.

- Батько не дозволив би. Для нього не існує ніяких спеціальностей окрім військових. - Зітхнула я, ховаючи очі, щоб мій співрозмовник не помітив почуттів, що відбиваються в них, які завжди прослизали варто подумати про батька і мої нездійснені мрії.

- Міжнародне право – не військова спеціальність. – помітив Ваня.

- Ну, вона більш-менш наближена до воєнної. Він вибрав для мене цю професію, бо я навідріз відмовилася йти до військової академії. Це був своєрідний компроміс. - Я придушила черговий сумний вдих, і просто знизала плечима, хоча посміхатися і зображати з себе міс незворушність вже не виходило.

- Звучить досить сумно.

- Так. Просто відстій. - Погодилася я.

- Але ти сказала... "не дозволив би", - відзначив хлопець, і вивчаюче подивився на мене, - тобто ти не знаєш напевно?

- О, я знаю, що він відповів би... - Я чмихнула і закотила очі.

- Але прямо не питала? - Стояв на своєму засранець, і примружившись пильно дивився на мене, ніби готувався ось-ось викрити мене в якомусь злочині.

- Ні, не питала. - Трохи роздратовано кинула я, внутрішньо приготувавшись до вже готових зірватися з його губ - це чудово було видно по його обличчю - повчань.

- Тобто ти мрієш стати ветеринаром, але при цьому навіть не зволила сказати про це батькові? - пирхнув Ваня, і обдарував мене незрозумілим поглядом з нальотом осуду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍