Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Довго затримуватися на вулиці не стали, відразу ввійшли всередину закладу. Нас зустрів дзвінкий спів металевих дзвіночків, учеплених до стелі, а також приємний аромат запашних спецій і смаженого м'яса: ми потрапили до їдальні, наполовину заповненої відвідувачами – такими ж утомленими мандрівниками. Барна стійка знаходилася рівно навпроти входу. За нею стояла вродлива знуджена жінка середнього віку. Щойно згадана мелодія сповістила про нашу появу, та зацікавлено виглянула з-за свого місця.

Рейван впевнено пройшов уперед і, кинувши на стіл кілька золотих, стримано попросив:

- Організуйте нам, будь ласка, смачну вечерю з великою кількістю м’яса, чотири одномісні кімнати і п’ять двомісних. Коні вже в конюшні – нехай хтось напоїть їх і добряче почистить. Душ є?

- Нема, – хмикнула жінка насмішкувато.

- Тоді ще забезпечте кожну кімнату бочками з гарячою водою, – спокійне.

- Це всі вимоги? – грайливе.

- Так, – холодне.

З тяжким зітханням жінка поклала на стіл важку в’язку ключів і голосно крикнула:

- Адаме, проведи гостей!

До зали миттю влетів малий смаглявий хлопчина. На вигляд, не старший десяти років. Схопивши ключі, він махнув нам рукою й попрямував упевнено на другий поверх закладу. Щойно ми порівнялися з першими дверима у правому коридорі, – а їх було всього два, – Адам ткнув вказівним пальцем у мене й ним же зобразив одиничку, вручивши мені довгий потьмянілий ключ із великим вушком-кільцем.

- Це моя кімната? – перепитала.

У відповідь отримала кивок.

- Я сама там спатиму?

Та сама реакція.

- Ти не говориш? – не втримала допитливості.

Знову кивок.

- Чому? – запитала здивовано і лиш опісля пожалкувала про це, подумавши, що, мабуть, дитині не надто приємно чути такі невіглаські й особисті запитання.

Але хлопчина зовсім спокійно та навіть злегка байдуже розтулив рота і продемонстрував нам відсутність язика.

Я вражено здригнулася. Серце защемило від співчуття й палкого жалю до малого. Хто ж це з ним таке зробив? У кого піднялася рука скривдити це юне миле створіння?

Воістину мерзенний і бездушний вчинок.

Цього разу я нічого не відповіла, відчувши різку гіркоту на язиці. Мовчки увійшла до невеличкої кімнати й окинула її байдужим поглядом. Затишна й тепла – це головне. Все інше стандартно: одне ліжко, одна тумба, одна шафа та двері до вбиральні. Напрочуд дивної, до слова: із незрозумілим білим стільцем і кришкою до нього. Але з цим розберемося згодом.

Вимившись добряче в теплій воді й перевдягнувшись у чистий одяг, десь години за дві я спустилася їсти. На першому поверсі зібралося трохи різного люду – вочевидь інші гості заїжджого двору. Не ті, що були тут в момент нашого приїзду. Кожен вів собі свою розмову: множинність голосів злилася в один неясний гул і просто стала фоном, бо свою увагу я зосередила конкретно на одній бесіді.

- Ти впевнений, що вчинив правильно, взявши її з собою? – почула я приглушене від Ейри.

Вони з Рейваном сиділи за обраним столиком лише вдвох.

- Можливо, це й стало проявом егоїзму, але я зроблю все, щоб захистити… – впевнене.

- Вона зненавидить тебе, щойно дізнається, в яке зміїне кубло ти її привів, – перебила його сестра.

- Я сам із цим розберуся, не турбуйся.

- Я вам не завадила? – втрутилась у діалог, зніяковіло переступивши з ноги на ногу. Здавалося, я прийшла невчасно.

Рейван здригнувся й поглянув на мене з натягнутою усмішкою:

- Ні, ми закінчили нашу розмову, – суворо блиснув очима на родичку.

Та лише міцно стулила губи і злегка кивнула, перевівши погляд мені за спину.

- Ви ще не почали? Чудово, отже, я вчасно, – до нас приєдналася Лідія. Від чогось щасливо усміхнена вона вмостилася поруч із чоловіком, залишивши мені місце біля Ейри.

Розговоритися не встигли. Десь за чверть хвилини до нашої компанії підійшов насуплений молодий кельнер із широкою металевою тацею, на якій пашіли чотири порції страви: овочеве рагу зі свиним стейком. Трохи згодом він приніс чотири кухлі сидру й ковбасно-сирну нарізку. На десерт подали пухкі шоколадні тістечка з вишневою глазур’ю.

Їли ми швидко: не встигали смакувати їжею, втамовуючи першочергово дикий голод. Усі мовчали, лише виделки дзвеніли об миски – і так тривало доти, доки Рейван не виявив настороженість, здійнявши стривожений погляд на вхідні двері.

- Ти теж це відчуваєш? – похмуро поцікавилася Ейра, невідривно дивлячись туди ж.

Чоловік кивнув.

- Що? Що не так? – подібна поведінка брата й сестри налякала не лише мене, а й Лідію.

- Нечисть, – буквально виплюнула презирливо Ейра.

В ту ж мить парадні двері гримнули об стіну, піддавшись шаленому пориву вітру. Гості закладу синхронно поглянули на причину гучного звука й моментально скочили зі своїх місць, уздрівши на порозі чи то ледве живу людину, чи то вже справжню примару.

Юна дівчина у простому, проте мокрому, брудному й роздертому у найпікантніших місцях вбранні не ввійшла – вплила до зали. З її сукні й довгого каштанового волосся на землю цівками стікала мутна вода, утворюючи під босими ногами невеличкі калюжі. Червоні неживі очі не виражали жодної емоції, як і бліде обличчя, оббризкане краплями крові.

Я застигла на місці, не здатна ні рухатися, ні говорити, ні вільно дихати. Погляд прикипів до моторошної гості. Я, звісно, завжди знала, що й до нашого лісу часто заходить нечисть із великого світу, проте ніколи наживо не зіштовхувалась із цими страхітливими й небезпечними створіннями.

До цього вечора.

- Нам потрібно тікати…

- Сиди й не рухайся! – наказав суворо Рейван Лідії, що готова була дременути в протилежну від потенційної небезпеки сторону.

- Одинаки не нападають без причин на кожного зустрічного, тим паче не ризикують з'являтися в місцях великих скупчень людей, якщо тільки…

- Не мають за ціль когось конкретного, – закінчив за сестру чоловік.