Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 21

 

Думка про те, що я зможу скористатися Переходом, прийшла до мене настільки несподівано і водночас так чітко, неначе хтось підказав.

Суть здогадки полягала в тому, що у всіх попередніх спробах скористатися послугами порталу мені заважало носіння личини, накладене Марою. Бо, якщо рахувати моє «стартове» тіло, отримане при народженні, це був уже третій шар. І він, швидше за все, блокував біологічне поле, перетворюючи мене для датчиків на вході в неживу матерію.

Адже що таке ці переходи з погляду студента старшого курсу університету з фізико-математичним ухилом? Просторові портали. Отже, вони не могли бути створеними моїми земляками. У сенсі землянами. А інопланетяни, запровадивши команду на ігнорування будь-яких предметів, водночас захистили свою транспортну мережу від засмічення.

При цьому самі вони могли носити на поверхні чужої планети різні захисні костюми. Від комарів, наприклад. Або від небажаного опромінення зіркою чужого класу. Мало чого там у її спектрі намішано? Особливо під час надмірної активності. Молода ще, примхлива… Отже, одна личина не повинна стати на заваді. Зійде за скафандр.

Але, на Бога сподівайся, а сам гав не лови. У сенсі: дивись куди лізеш… Тому я й намагався без особливої потреби не розголошувати планів до останнього моменту. Поки не з'явиться можливість перевірити теорію практикою. Тобто, доки ландскнехти не осушать підвал і в мене не з'явиться можливість засунути ніс у сяючий диск просторового порталу.

Перебування під водою зовні ніяк не вплинуло на нього. Навіть навпаки — відмитий вперше за бозна-скільки століть, Перехід засяяв ще яскравіше. Надто яскраво. Довелося заплющити очі і попросити Лиса підвести мене до порталу.

Якщо захисні датчики зроблять ласку перевести мою особу в розряд живих об'єктів і пропустять, я планував висунутися в точці прибуття лише на мить. Щоб не піднімати тривогу в замку завчасно. Відповідно, напередодні таємного нападу на Розіттен, було б не надто розумно стояти на очах у стражників, чекаючи поки зір відновиться, і я зможу збагнути: куди потрапив.

— Залишився останній крок… — тихо промовив Лис, а наступної миті я відчув миттєву невагомість, як під час початку руху швидкісного ліфта. І розплющив очі.

Спрацювало!

Я був у підвалі, тільки іншому, незнайомому. З першого погляду ясно, що це приміщення втричі більше і закінчується не сходами, що ведуть на цокольний поверх, а нешироким коридором, перегородженим ґратами. У тьмяному світлі смолоскипів, далі виднілося ще щось, але я не став ризикувати і позадкував у портал. Теорія підтвердилася, мети досягнуто — тепер можна і треба думати. Прораховувати та планувати.

Черговий напад невагомості, легке першіння в горлі і мене благополучно видворили назовні... У буквальному значенні!

Я стояв по коліна в траві на якомусь пагорбі і як Ніл Армстронг з подивом дивився на невідомий світ, що розпростерся біля моїх ніг. Втім, навряд чи зовсім невідомого. Якщо тільки ті, хто будував Переходи, не продублювали навіщось Землю з усіма доступними для огляду подробицями.

Мальовнича, до речі, місцевість. Я навіть замилувався. З півночі та заходу тягнеться густий ліс. Здебільшого листяний. Зрідка розфарбований світлими плямами осик та беріз і темнішими — хвойних порід. А ось зі сходу він відступає майже до гір, що ледь видніються на горизонті. Місцями із засніженими вершинами. При цьому відкривається чудовий вид на велику рівнину з двома озерами і декількома дрібнішими калюжами. Біля підніжжя пагорба зміїться річка. Метрів десять завширшки, не більше. А подекуди й вужче… Вискакує з лісу, вигинається млосно, а потім круто повертає на південь і, крізь уже згаданий каскад озер, блакитна стрічка йде далі, до горизонту, де й зливається з блакиттю небес.

А повітря яке… Дивно. Адже в моєму нинішньому середньовіччі атмосфера теж ще не загиджена виробничими відходами, а все одно тут свіжіше. І приємніше, чи що?

Загалом, чудове місце. Якщо руки з правильного місця ростуть, заселяйся і живи на втіху. Споживаючи, так би мовити, їжу в поті обличчя свого. Ось тільки нудно одному буде. Адаму Господь і то Єву підгадав... для спілкування. Так що із заснуванням нового стольного граду та іншої династії поки почекаємо. Але як запасний варіант, на той випадок, якщо додому ніяк не повернутися, а в новому житті щось остаточно не залагодиться, візьму на замітку.

Я ще раз, з жалем окинув поглядом чудовий краєвид, який ніби не хотів зі мною прощатися і знову ступив у Перехід. Тепер — передом.

— Ваша милість! Нарешті… — голос Митрофана аж брязкотів від занепокоєння.

— Справді, бароне. Сказали: «Тільки погляну й одразу назад…», — не так простодушно, але теж з деяким докором зауважив капітан найманців. А оскільки суворим воїнам сентименти не личать, поквапився звести все до грубуватого жарту. — Зачекайте зникати. Ви з нами за цей місяць ще не розрахувалися.

Гм, а вірно підмічено. За телепортацією та іншими справами я зовсім забув видати гроші найманцям. У Шварцрегені цим Круглій займався, а тут доведеться особисто потурбуватися. Добре, що хрестоносець на прощання мені свою скарбничку залишив. Навіть довго вмовляти не довелося. Лише багатозначно за глечик потриматися.

— Так вийшло... Як увійшов, потрапив одразу до підземелля замку. Не впевнений, що це був саме Розіттен, але ж нам не важливо кого грабувати. Ворог він скрізь ворог. Хоч у Марієнбурзі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍