Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 21

Стемніло швидко... Виходила з воріт, небо за спиною наче пожежа палахкотіла, обіцяючи неабиякий мороз, а ось уже й зірки висипали безліччю холодних іскор, від одного погляду на які ставало ще холодніше. А наст під ногами навіть не хрумтів — а наполегливо й гидко скрипів, як висохла сходинка.

Марічка щільніше загорнулася в хустку, підняла комір і додала ходи.

Від хутора до батьківського будинку не так щоб далеко, версти три... якщо влітку і напрямки. А взимку, коли в полях намело так, що можна ненароком з головою в кучугуру пірнути, скоротити шлях не вийде. Добре, що дорога на Смілу була непогано вкатана і йти по ній було б легко, якби не перемети, що час від часу перегороджували шлях. Через них весь час доводилося збиватися з кроку, обережно перелазити через кучугуру або шукати, де обійти.

Так що до перших хат на околиці Заріччя молодиця дісталася тільки коли вечір уже остаточно поступився місцем ночі, а ніс і щоки замерзли так, що двічі доводилося розтирати снігом, щоб не обморозити.

У більшості будинків навіть світло згасло. Взимку люди швидко вкладаються на спочинок. Робити нічого, а розповідати дітям казки перед сном або займатися тим, для чого Господь розділив людей на чоловіків і жінок, можна і в пітьмі. Навіщо даремно свічки палити — вони гроші коштують? Теплиться лампадка під іконою, дотліває жар у печі — і добре. Не нитку в голку вселяти…

Проте вікна батьківського будинку ще світилися.

Сірко, впізнавши її, не став піднімати шуму, а лише тицьнувся носом у коліна, замітаючи хвостом і випрошуючи ласку. Марічка нахилилася і поскребла пса за вухом. Одночасно, заглядаючи у віконце. Домашні вечеряли. Батько з її сестрами та братом сиділи за столом, а мати якраз підносила казанок.

Стукати не стала — додому прийшла, не в гості. Двері теж не заскрипіли, батько завжди стежив за цим, казав, що від скрипу незмащених петель у нього зуби ниють. Тож побачили її лише після того, як молодиця обтрусила сніг із чобітків, увійшла у світлицю та привіталася.

— Доброго вечора, мамо. Доброго вечора, батьку.

— Ой, лишенько, доню! Ти? — сплеснула руками мати. — А чого так пізно? Чи трапилося що?

— Сталося, мамо… — не зволікала з новинами Марічка. — Моя хата згоріла.

— Ой! Ой! Біда яка! — метнулася мати до неї, хапаючи Марічку за руки. — Зовсім згоріла? Як же це сталося? Ти сама як? Ціла?

— Запитай ще: чи жива? — пробурчав батько. — Розквокталася... Ану, цить, сорока-ворона! Краще узвару гаряченького налий. А ти, доню, сідай до грубки. Бачу, змерзла? Мабуть, міцніє морозець. Захід сонця який малиновий був.

— Міцніє… — Марічка обережно помацала кінчик носа.

— Руками не лапай. Як маленька… Забула, як воно щипає, коли від морозу відходить? Та не стій стовпом. Присядь уже... А ви,— подивився на молодших сестер,— якщо повечеряли, то марш спати. І щоб ні звуку.

— Дай я хоч обійму їх, не бачилися скільки. Он як підросли... — зробила крок до столу Марічка.

— Завтра наобнімаєтеся, — не схвалив її заміру батько. — Ти х з морозу. Застудиш малих. Не втечуть за ніч. А ви — кому сказав, марш на припічок!

Сперечатись із батьком навіть не варто починати. Остап Комар був людиною твердою, з важким характером і терпіти не міг, якщо щось робилося не по його слову. Але при цьому завжди був справедливий, до дрібниць не чіплявся і даремно нікого не лаяв. Особливо дружину та дітей, у яких душі не чаяв. А суворість напускав надмірну, щоб ті не відчули його слабкість і не сіли на шию.

До цього всі давно звикли і ніколи не суперечили. Навіть Тарас, що вже майже врівень із батьком виріс, та й у плечах не набагато вужчий, а на щоках перший юнацький пушок темніти почав. По очах було видно, що йому теж хочеться щось сказати, але хлопець розважливо мовчав і не ліз під гарячу руку.

— Та що ж ти ніяк не перестанеш бурчати, борсуку старий?! — все ж таки спробувала вгомонити чоловіка мати, крадькома витираючи сльози, що підступили на очі. — Хіба не чув? Біда у доні нашої! Хата згоріла!

— Яка ж то біда, коли сама жива? — хмикнув батько. — А хата що... Стіни цілі? — глянув на дочку.

Марічка кивнула.

— Ну от… — батько дістав кисет та люльку. — Ліс поруч. Балки та крокви дня за три зробимо. Якщо сильно замело — запитаю, може, у кого готовий матеріал є. Потім віддам. А баби тим часом тростини наріжуть… От якраз до Різдва і буде хата як нова. То ж в якого біса сльози лити? А тобі, стара, аби кудахкати та зойкати. Розкажи, доню, краще, як ти примудрилася посеред зими хату спалити?

— Підпалили мене… — розімлівши від тепла грубки, позіхаючи, промовила Марічка. У рідному домі їй стало так затишно і добре, що повіки самі поважчали.

— О Боже! Пречиста діва та святі угодники! — знову схопилася мати. — Та що ж це робиться? Та де ж таке бачено?! Та як же ж це так?!

— Ти вгамуєшся сьогодні чи тобі рота зав'язати? — грюкнув кулаком по столу Остап. — Слова не дасть промовити.

— Мовчу, мовчу… — мати бочком підсіла до Марічки і обняла її за плечі, продовжуючи при цьому щось тихенько бурмотіти.

— І хто ж це вчинив?  Хто палій? Бачила?

— Ні, — хитнула головою Марічка. — Я в хаті замкнулася... Але чула, як один другого Тихоном називав. І того іншого голос знайомим здався. Тихона Луця. Того, що в помічниках купця Мухи ходить. Рябий такий…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍