Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 42

Аліна
Ось уже минає три дні, як я живу з Лук'яном. Він виявився уважним та турботливим чоловіком. Я безмежно щаслива поруч з ним. Зараз я готую вечерю і чекаю на його прихід. Чую клацання замка й він заходить до квартири. Я йду йому на зустріч. Чоловік знімає пальто, взуття та помічає мене. На його вустах сяє посмішка:
— Аліно! Ходи до мене, я скучив.
Лук'ян захоплює мене в обійми та карбує поцілунок на губах. Я пригортаюся до нього й почуваюся щасливою. Його присутність розпалює трепетне почуття у серці. Ми роз'єднуємо наші вуста та прямуємо на кухню. Громовенко принюхується:
— Дуже смачний аромат. Ти знову щось приготувала?
— Так, якраз допікається у духовці.
Лук'ян бере мої пальчики та підносить до вуст. По черзі цілує кожний та промовляє:
— Звісно я люблю, коли ти готуєш, але необов'язково робити це щодня. Можемо сходити до ресторану чи замовити їжу додому.
— Добре, завтра так і зробимо. Йди мий руки.
Лук'ян прямує до ванни, а я йду на кухню. Дзвінок мобільного приковує увагу. Бачу на екрані невідомий номер. Натискаю на телефон:
— Алло.
— Добрий вечір! — жіночий голос змушує насторожитися, — скажіть, будь ласка, ви знаєте Романа Венгирюка?
При згадці про колишнього чоловіка, гірка грудка підходить до горла. Я важко ковтаю:
— Так.
— Ви його дружина?
— Колишня дружина, — одразу уточнюю. У голосі незнайомки відчувається пом'якшення:
— Вибачте, але ваш номер був записаний як "Кохана", я не знаю з ким ще зв'язатися. Роман у лікарні. Його ледь живим доставили до нас. Чоловіка підлікували, але зараз він непритомний. Можете сповістити його родичів?
— Непритомний? — невідомо навіщо перепитаю та намагаюся усвідомити почуте, — що сталося?
Серце шалено б’ється у грудях і я тамую подих в очікуванні відповіді. Хай там як, але Роман мені не байдужий. Так, я його не кохаю, ображена та зла, проте у грудях досі тліють теплі почуття до нього. Мене ошелешують:
— Побили на вулиці. Небайдужі викликали швидку. Він у важкому стані. Добре, що постраждалий мав при собі паспорт та телефон. Навіть гаманець був, тому на пограбування це не схоже.
На кухню заходить Лук'ян та завмирає. Уважно прислухається до моїх слів:
— Так, я зателефоную його батькам. В якій він лікарні?
Дістаю з шухляди блокнот. Швидко записую назву відділення та номер палати. Завершую виклик і зіштовхуюся зі стурбованим поглядом Лук'яна.
— Що сталося?
— Роман у лікарні. Він непритомний, — скоса дивлюся на чоловіка, — ти причетний до цього?
— Що? — на обличчі Громовенка з’являється обурення, — звісно ні. Як ти могла таке подумати? Навіщо мені цей безхребетний?
На душі відчулося полегшення. Не хочеться вірити, що коханий йому нашкодив. Шукаю у телефоні номер колишньої свекрухи. Після того, як Роман мене вигнав, ми жодного разу не розмовляли. Боюся уявити, що він про мене розповів. Лук'ян супить брови:
— Чому зателефонували тобі?
— Знайшли мій номер. Його побили на вулиці.
Набираю номер Надії Іванівни й боюся цієї розмови. Довгі гудки посилюють хвилювання. Чую знайомий голос і на одному подиху випалюю новину. Жінка бідкається:
— Як же це? Побили? За що?
— Нічого не знаю, мені не пояснили.
— От, лихо. Ми поїхали за місто. Приїдемо тільки завтра. Ти можеш поїхати до лікарні та щось дізнатися? Можливо треба ліки придбати, допомогти, домовитися, — жінка шморгає носом.
Мені ця ідея зовсім не подобається. Думка про зустріч з Романом озивається не приємними спогадами. Не маю бажання його бачити. Вирішую уточнити:
— Вам же відомо, що ми розлучаємося?
— Так, але я тебе прошу, як мама. Я маю знати, що з ним сталося і в якому він стані. Романчик там самий, непритомний. Боюся, що до завтра з ним може щось трапитися.
Я стискаю губи. Надія Іванівна завжди гарно ставилася до мене. Не можу їй відмовити. Попри власне бажання, витискую із себе згоду.
— Добре, я поїду. Все дізнаюся і вам зателефоную.
Закінчую розмову та наштовхуюся на сердитий погляд Лук’яна. Він ставить долоні на лікті та насуплює брови.
— Куди це ти зібралася?
— В лікарню до Романа. Надія Іванівна попросила дізнатися, що сталося й у якому він стані, — Лук’ян супиться ще більше і на його обличчі вирує злість. Я беру його за руку та притискаюся всім тілом так, щоб він відчув мої випуклості, — їх немає у місті. Я не можу їй відмовити. Це проста допомога, я ж не повертаюся до нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍