Читати книгу - "Самотній татусь шукає няню, Агата Авенс"

Розділ 21 Денис

Я кинув погляд на бетонну конструкцію, яка нагадувала мені якесь доісторичне чудовисько з музею палеонтології, і пошкодував, що погодився на цю затію. Сірі палі, немов ребра динозавра, стирчали з брудного місива. Усюди, немов мурахи по зотлілому тілу гіганта, сновигали робітники в однакових яскраво-помаранчевих касках. Мені взагалі було начхати і на подробиці конструкції дитячих будинків, і на особливості геологічних вишукувань в умовах кам'янистих рівнин південної частини країни, і на іншу нісенітницю, якою з якоюсь дитячою радістю на обличчі Лана ось уже півгодини нещадно напихала його.

Здавалося б, я мав би щиро радіти з того, що робота над притулком так стрімко рухається, і, загалом, я, звісно, був цьому радий. Просто мені здавалося, що для Лани це стало найважливішою справою в її житті, і це зачіпало мене. Невже їй так не терпиться втекти від мене?

- Ось вам каски, Лано, надягайте, - сказав нам немолодий чоловік, одягнений трохи краще за інших. Імовірно, це був підрядник.

Я скорчив незадоволену міну, але все ж  натягнув противну каску на голову.

- Познайомся, це Віктор Михайлович, бригадир, - сказала Лана, - це та сама людина, яка втілює мою мрію в життя.

Бригадир розплився в задоволеній усмішці.

- Вічно вона балує нас, роботяг, милим поводженням, - сказав він мені.

Я не надто люб'язно потиснув Віктору руку і, пробурмотівши щось про вічний поспіх, попрямував на будівництво.

Усередині кипіла робота, і десятки людей снували в усіх напрямках, ще більше посилюючи схожість об'єкта з мурашником.

- Лано, Лано! - До нас сіменячими кроками підбіг товстун у робочому халаті та з незмінною каскою на голові. - Ходімо, я покажу вам щось, вам неодмінно сподобається.

Лана пішла за робітником з таким виглядом, немов її запрошували в ресторан. Вона жартувала і відпускала компліменти з приводу роботи товстуна, від чого той млів і продовжував розповідати щось, жваво жестикулюючи.

- Що такого захопливого у дверях для туалету? - похмуро запитав я, коли Лана повернулася.

- Кожній людині потрібна підтримка в її справі.

- Так, напевно, потрібна. - я був чорніший за хмару. Невже їй справді необхідно поводитися з цими людьми так, ніби вони її найкращі друзі?

- Вони чудово працюють, подивися, як багато вони зробили за такий короткий термін!

Я покірно слідував за дружиною, на пів-вуха слухаючи її монолог про облаштування майбутнього центру.

- Ось тут буде кухня.

- Так-так... - Вигляд голих стін і труб різного діаметру та призначення не здавався мені таким вже цікавим видовищем.

- А тут буде їдальня для дітей. Уявляєш, їх годуватимуть домашньою їжею, у кожного буде свій маленький стіл. А на вікнах будуть різнокольорові фіранки. Так, і скатертини, на кожному столі будуть скатертини.

- Чудово, - сказав я без особливого ентузіазму.

Мене все навколо почало виводити з себе. Особливо сильно діяла на нерви безглузда каска, яка бовталася від одного вуха до іншого, натираючи шкіру. Чому я маю терпіти все це? Невже мені нема чим зайнятися? На фермі повно роботи, а я вовтузюся тут із безглуздими планами неіснуючої ще будівлі.

- А тут буде кімната розвитку...

- Хіба ми ще не все подивилися? - нетерпляче перебив я.

На обличчі дівчини застигла ображена гримаса.

- Послухай, Лано, - не витримав нарешті я, - мені немає жодного діла до всього цього. Мені наплювати, де буде роздягальня, а де душові.

- Але мені здавалося, що ти радий тому, що все так швидко рухається.

- Радий, радий. Але в мене повно справ на фермі. Якщо тобі так хочеться люб'язно поводитися з усіма цими Миколами, Василями, або як там їх ще, то заради Бога. Тільки не забувай казати їм, що ти вже заміжня.

У Лани ледь очі на лоб не полізли від здивування.

- Ти це про що?

- Послухай, крихітко, може в нас і не справжня сім'я, але ти Підбуртна, тож, будь ласка, поводься належним чином. Я не хочу, щоб наді мною сміялися, дивлячись на те, як ти люб'язничаєш з усіма підряд. Ось коли розлучимося, тоді хоч кіл на голові теши, а доти ти обіцяла мені, що поводитимешся, як заміжня жінка.

Очі Лани підозріло заблищали. Чи не збирається вона розплакатися?

- Вибач, що змусила тебе приїхати сюди, - пробурмотіла Лана, часто кліпаючи і відводячи погляд, і додала ледве чутно: - Поїхали додому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍