Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

нововведення, то лише за умови, що їх буде спаплюжено і сплюндровано, перш ніж годувати нас цим: ми — єдиний народ на всій землі, який публічно вихваляється тим, що він — другого ґатунку, тобто — бидло. Я не маю на увазі того Самбо. Я маю на увазі всіх інших його племені, хто більше однорідні, ніж ми, і довели це, укорінившись у землю, звідки йому доведеться насправді витіснити білих, щоб принизити їх: адже Самбо був терплячий, навіть не маючи надії, вдивляючись уперед, навіть коли там нічого не було видно — урешті-решт, це не просто бажання, але жага витримати, бо він любив кілька старих простих речей, які ніхто й не прагнув у нього забрати: не автомобіль, не кричущий одяг, не власне фото у газеті, але — трішки музики (своєї), хатнє вогнище, дитину — не лише рідну, але й будь-чию, Бога на небесах, до якого людина може звернутися будь-коли, не чекаючи на смерть; трохи землиці, щоб пролити свій піт у зелені парості й рослини. Ми — він і ми — повинні згуртуватись у конфедерацію: надати йому як обмін рештки економічних, політичних та культурних привілеїв, які — його право, в обмін на його здатність чекати, терпіти і виживати. Тоді у нас буде перевага; разом ми домінуватимемо у Сполучених Штатах, ми вистоїмо, станемо не просто неприступними, а й не матимемо загрози від маси людей, в яких немає нічого спільного, крім шаленої жадоби грошей і всотаного страху, бо у них немає національного характеру, і цей страх вони приховують одне від одного гучними вигуками і розмахуванням прапорами.

Тепер вони опинилися там і ненабагато відірвались од шерифової машини. Хоча автомобіль уже з’їхав з дороги і припаркувався в гаю біля церкви, шериф досі стояв біля автомобіля, і один з негрів просто передавав кирку з машини іншому ув’язненому, який тримав обидві лопати. Його дядько під’їхав туди і загальмував, і зараз, у денному світлі, він вперше ясно побачив церкву, хоча все життя мешкав за десять миль від неї і мав принаймні минати її багато разів. Але він не міг пригадати, коли востаннє бачив її — цю дощану споруду без дзвіниці та шпиля, меншу за будь-яку з тих однокімнатних хижок на пагорбах, де жили люди, і теж нефарбовану (от що дивовижа), не пошарпану і навіть не занехаяну чи не відремонтовану, бо йому було видно, де залишки сирої деревини, і лахи та шматки синтетичного покриття, які затуляли старі стіни і з черепицею — з дикунським, майже знахабнілим заповзяттям, бо ця споруда не западала у землю, не хилилася, ні навіть не присідала окаряч, але стояла, вивищувалася серед високих, сильних, незмінних, кошлатих сосон, самотня, але не нещасна, непокірна, непіддатлива і незалежна, нічого не просячи, ні з ким не йдучи на компроміси — і він згадав високі стрункі шпилі, які промовляли; «Мир», — і присадкуваті утилітарні дзвіниці, які промовляли; «Покайтеся», — і він згадав ще інші — ті, які навіть промовляли: «Стережіться», — але ця просто промовляла: «Палайте». Вони з дядьком покинули машину; шериф і обидва негри, які несли інструменти, були вже за огорожею, і він з дядьком за ними попрямували туди, а потім, нахиляючись під низькими ворітьми, далі — за низьку дротову загороду, яка рясніла жимолостю і невеличкими, без запаху, рожевими та білими трояндами-в’юнком, які оплітали огорожу, розповзаючись по ній, і він побачив кладовище — теж уперше, він, який не тільки осквернив могилу, але й рішуче відкинув один злочин, викриваючи інший — обгороджений шматок землі, менший, ніж великі садові ділянки, які він раніше бачив, і який до вересня, певно, заглухне у будяччі, стане майже непрохідним і непролазним через ці зарості шавлії, амброзії, полину й реп’яхів, які стирчали без симетрії, безладом, як закладки у книжках, навмання, як зубочистки у скибах хліба, нагадуючи клинці, завжди трохи похилившись, ніби запозичили свої заморожені перпендикулярні пози у гнучких, невтомних, ніколи не цілком вертикальних сосон, — тонкі, наче ґонтові, плити з дешевого сірого граніту, вивітреного каменю того ж кольору, що і нефарбована церква, наче вирубані сокирами з її муру (і різьблені без надгробних слів — самі імена та дати, наче нічого було більше сказати про тих, кого проводжають в останню путь, наче згадували про них лише те, що вони колись жили, а потім їх не стало), і це було ні руйнацією, ні гниллю, ні час, який настав для цих осквернених розрухою стін, у плямах сирих латок — спроб одремонтувати цю нефарбовану нестругану деревину, а прості вимоги смерті й кінцевий тлін плоті.

Вони з дядьком торували собі стежку туди, де шериф і двоє негрів уже стояли над свіжим могильним горбочком, що виглядав так само, яким і був до осквернення, коли поховання побачили вперше. Але вони ще не взялися копати. Натомість шериф уже розвернувся, через плече позираючи на нього, доки вони зі своїм дядьком наближалися, і теж став.

— Що тепер? — спитав дядько.

Але шериф заговорив до нього тихим густим голосом:

— Думаю, ви, і міс Юніс, і ваш секретар були досить обережні і не дали нікому зловити вас учора за цією справою, так?

Дядько відповів:

— Та навряд чи ви воліли б тут аудиторії, правда?

Але шериф досі дивився на нього.

— Тоді чому ж вони не поклали назад квіти?

Потім він теж їх побачив — штучний вінок, марудне

хитромудре плетиво з дроту і ниток, лакованого листя і забальзамованих квіток, які хтось привіз або прислав од міського флориста, і три жмутки зів’ялих садових та польових квітів, перев’язані стьожкою з бавовняної тканини, — усі ці плетениці, як казав Алек Сендер, того вечора були розкидані біля могили або пожбурені на неї; він пам’ятав, що вони з Алеком Сендером пересунули квіти подалі, геть з дороги, аби не заважали, і, як точно знав, повернули їх на місце після того, як знову засипали яму; він пам’ятав, як міс Гебершем двічі повторила, вимагаючи покласти квіти назад, коли він сам обурився — мовляв, це безглуздя або, щонайменше, марнування часу; можливо, він згадував навіть, як міс Гебершем допомагала покласти їх назад; або, може, він просто забувся повернути їх, але думав, що так зробив, бо їх, вочевидь, на місці не було, лежать отут, розворушені, покинуті, жужмом звалені з одного боку і, мабуть, він або Алек Сендер наступив на гірлянду, хоча насправді тепер це вже не мало значення, і його дядько просто казав:

— Та не звертайте уваги. Просто почнімо. Навіть коли ми