Читати книгу - "( Не ) закохані, Наталія Косенко"

Глава 20. І знову в минуле

Ясмін з цікавістю оглядала кімнату, що належала колись Стасу. Найбільше їй сподобалася стеля з зірочками. Доки чекали батьків хлопця почала їх рахувати. Сто сорок шість. І дві настільні лампи. І вісім плакатів з кікбоксингом. І ще чотири вазони у білих блискучих горщечках. Хто за ними доглядає? Мабуть, мама…

Думки скакали в голові, мов блохи на собаці. Таке собі порівняння, та як точно передає суть! Від тих думок теж ще трохи й свербітимуть мізки. А чи сподобається Ясмін його батькам? А брату? Втім, яка різниця?! А все ж таки? І чому їй до того не байдуже? Вони ж навіть не зустрічаються…

— Розслабся. Вікно всеодно зачинене! Та тут і другий поверх, до речі. Хоча ти могла б втікти по даху. Біля кінця коридору росте горіх. Я саме так і вибирався з дому, коли був покараний.

— Мій максимум — вікно у вбиральні на першому поверсі. І то якщо поряд буде табуретка.

Стас розлігся на ліжку. Футболка задерлася на животі, демонструючи сталеві кубики преса. Це ж скільки часу він тренується, аби мати таке тіло?

— Добре. Бо я не готовий пояснювати батькам, чому у вікні моєї колишньої кімнати стирчить дівочий зад. Хіба що пояснити це молодіжними рольовими іграми? Хочеш пограти, Ясмін?

Коли шепіт отак опускався до низьких нот й пестив тіло гарячою хвилею — хотіла і навіть дуже. Чорні очі облизували кожен клаптик шкіри під одягом. Відчула, як намокають трусики… А він же лише пів години тому трахав її в авто за рогом…

— Хочу пограти… — прошепотіла у відповідь і підійшла ближче.

Вперлася долонями в коліна й стиснула нігтики. І чому провокувати його подобалося ледь не більше, ніж відчувати у собі? Стас піддався вперед. Хотів лизнути її нижню губу, та Ясмін встигла увернутися, а тоді вщипнула його за живіт, вигукнула: “Тепер ти квач” й понеслася з кімнати до сходів.

Будинок був порожнім. Макар мав прийти з гуртка “Хімія для дітей”, а батьки затрималися в магазині, тож дуркувати ніхто не заважав. Навіть власні страхи. В цьому домі навіть дихалося легше. Може це через аромапалички у прихожій, чи через букет свіжих квітів у вітальні, чи через смачний аромат шоколадного печива з кухні… Чи може через любов? Нею все жило і дихало в цьому будинку.

— Не такі ігри я собі уявляю, коли ти поряд! Але раз я квач, то начувайся! Зараз я тебе впіймаю! Ти була хорошою дівчинкою?

Стас доганяв. Чула топіт його ніг позаду. Адреналін вдарив у голову. Не розуміла, чи справді хоче втекти, чи більше вабить думка, що зробить хлопець, коли врешті дожене?

Вони зупинилися біля дивану. По обидва боки. Очі Стаса горіли живим вогнем. Таким, який і їй підкидав жаринок. В тому вогні згорали її сумніви. Той вогонь розтікався по судинам й живив серденько, аби те продовжувало битися. А воно мов скажене калатало і рвалося з грудей. Прямо йому до рук рвалося.

— Не втечеш, Ясмін!

— Впевнений?

Вони досі про гру? А якщо ні? То втече? А чи хоче тепер втікати?

— О, синку, ти вже тут? Допоможи батькові з пакетами, будь ласка.

У дверях зʼявилася симпатична жінка з посмішкою від вуст і до очей. Ясмін рідко бачила такі щирі радощі, від яких сяяло все обличчя. Стаса й справді тут люблять.

— Привіт, мамо! Познайомся, це Ясмін.

Жінка якраз помітила її за широкою спиною хлопця і поспішила підійти.

— Привіт! Так багато про тебе чула, що ніби вже й знайомі. Дуже рада, що ти нарешті тут.

Ясмін і сама була рада. Напевне. Три кільця на лівій руці й одне на правій. А ще сережки. Їх було по три в кожному вусі. Стас обійняв за плечі й змусив прийти у себе. Час не рахувати людей, а жити поряд з ними!

— Доброго дня! Я про вас також багато чула, пані Марино.

— Стасе! Ти там? Твоя мама скупила майже увесь магазин! Поличку з солодощами так точно.

Хлопець востаннє стиснув плече й поспішив на допомогу батькові.

Ясмін почувала себе дивно. Надто тепло її прийняла сімʼя Стаса. Навіть його молодший брат притягнув до вітальні майже всі свої потяги аби розважити її. Вона ж на контрасті здавалася собі ще більш холодною, ніж зазвичай. Вона просто не вміла отак пити чай в родинному колі й жартувати ні про що.

Макар приніс твістер й кілька настільних ігор. Вечір протікав швидко й у веселих добрих тонах. А потім у двері подзвонили. Тричі.

Той дзвін відгукнувся в усьому тілі й обмотався тоненькою ниточкою довкола серця. Ще не знала хто по той бік, та передчуття волало, аби пакувала капці й лізла через вікно.

Стас пішов відчиняти й повернувся з дивною застиглою міною на обличчі. Мовчки кивнув їй на вихід. Серце попросилося в пʼяти. Хто міг знати, що вона тут?

Дванадцять кроків до дверей. Бісова дюжина! А по тілу з кожним кроком шарив страх льодяними руками. Не очікувала, та все ж не була здивована. Вітчим. Знову… Тільки цього разу глибокі синці під очима й запалі щоки ще більше лякали.

— Ясмін! Вийдеш на хвилинку?

Не хотілося до нього йти. До крику не хотілося! До того крику, яким кричала девʼять років тому, коли знайшла посірілого непритомного татка на підлозі в калюжі з сечі й рвоти. Але не піти не могла… Кивнула Стасу, аби не йшов за нею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍