Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

віщо перо моє ніколи, повік не насміє нічого написати. Перед усім цим ляндшафтом стояв громадянин із непляцкартного вагона і, указуючи пальцем на ввесь комбінат, чітко промовив:

– Плювать ніззя, а... можна!

X

Невже ви цього не розумієте? Це значить: «Не можна плювати. Штраф 3 карбованці». Тепер це на кожній станції. Обрії зникли – праворуч затулило їх передгір’я, укрите снігом і рідким лісом. Ліворуч – зимовий степ – снігу нема – прив’яла жовта трава, тепло, як у нас ранньої осени. Це перегін Терек – Гудермес. На станціях продають хліб – довгі сусульки – пів метра вдовжки. Це чурек. Люди, не зважаючи і на те, що чимдалі стає все тепліше, носять чимраз вищі й волохатіші шапки. З подзьобаних підборідь рідкі, як ліс, на покопирсанім підгір’ї, ростуть чорні й руді бороди. Сухі талії підперезані башликами. На ногах кавказькі мокасини. Народ цей балакає більше між собою і язиком неіндоевропейським – це тюрки: ногайці, тюркмени й татари.

Починаються ті місця, що їх індустріялізація переводитиме одразу на три щаблі вище – місця мулл, калиму, натурального господарства й інших доісторичних категорій.

Це не значить, що ці народи некультурні. В них є своя старовинна складна культура. Пролетаризуючись, скажемо, бакинські татари одразу стають прекрасними робітниками, це звичні до тонкої, складної роботи люди. Та все ж таки це інший світ і інакша культура. Наближається Даґестан. Десь між нами і цією старовинною культурою прикра проходить грань. Ще довго треба боротися за те, щоб грань ту спиляти рашпілем.

Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена жива ткань – це третього лютого, коли в Харкові «хрещенські» морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.

Зима, що схожа на пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори – це Даґестанське передгір’я.

Праворуч появляється Каспій. Серце б’ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоч би і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б’ється, коли очі бачать бирюзову, вузьку смугу в вечірньому вікні вагона. О, колосальна калюжо! О, гігантська, солона ванно! О, зелений акваріюме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, неконів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!

Є інші на світі – сірі – моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій садовив картоплю і сіяв овес, свинцювате Нордзее, замерзлі зимою Зунд, Катеґат і Скаґеррак.[117] Є інші міста коло тих морів, буржуазні статечні емпорії,[118] самовпевнені й ситі, що крізь дощовий сон почувають, як ворушиться море коло добрих дамб, підточуючи їх, як двигтить пролетаріят, готуючи гибель емпоріям.

То город-дощ холодний і зелений

Над морем, що під парусом туману

Щодня лаштується його покинути навіки,

Прощає й робить гістеричні сцени:

Мов Емі Робсарт сквайру Тресильяну,[119]

Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,

Солону слину ллє на вогкі черевики.

По вінця повний кави і какао,

Мов пароплав батавський, дихає й парує,[120]

Що на Руан записаний у книги,

Дощами змитий ясно і яскраво.

То город-дощ бульвари пришвартує,

Коло церков і ратуш. Рукосуї

Заметушаться, вигружаючи релігії.

То город-дощ під парусом туману

Захований від сонця і від вітру,

В холодній непозбуваній розпуці

Проценти вираховує старанно,

Фантоматичне обчисляє мито

По день химерний, що навіки витре

Його з реєстру східних революцій.

Та це зовсім інакше море. Оце й зараз, у лютому місяці, воно блакитняво-зелене. Перед вікном виростають гранітні загорожі гавані, шкуни й пароплави гойдаються в затишку, мартини пливуть у теплім вечері, а вздовж берега, мов безконечний ремінь невидимої прозорої машини, чорною безкрайою смугою, взад і вперед снують качки. То гоголі, черниці, сиваки й крижні спочивають на каспійськім курорті після довгих мандрів у Росії, Німеччині, Норвегії.

На жаль, більшій частині читачів не заб’ється серце, почувши про гоголів, черниць, сиваків і крижнів. «Як ви можете вбивати безневинних пташок?» – запитували в мене, розуміючи під безневинними пташками качок усякого пера.

Коли б я був крижнем і в дурній голові крижневій моїй були б законилися абстрактні міркування про долю й ролю крижневого народу на цій зеленій землі, то може я управився б знайти якусь загальнокрижневу мету для всіх моїх співкрижнів і очевидно гостро протестував би проти стріляння в крижнів п’ятим нумером шроту, таке бо стріляння подекуди шкодить крижневому організмові, ба навіть самому життю крижневому.

Та що й я сам не крижень і читачі мої не крижні й не крижачки, то питання це нерозумне. Крижень існує для того, щоб його вбито, засмажено і ззідено. Причина цьому та, що випадково на землі всі організаційні функції перебувають у руках людей, а не крижнів. Так само ми не будемо сподіватись на те, що блощиці, комарі й морква колись знайдуть якусь самоціль для свого існування.

Апотеоз крижня, найвеличніший момент його життя, це той, коли в нього влучив центр заряду і він шкереберть гупає у воду. Для цього він жив, викльовувався з яйця, дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули і засвоїв правила на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом – мотати крилами, і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту і зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.

Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, – бо Петро І, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, – має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари і зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації – все одно читач не запам’ятає.

Не буду, отже, повідомляти читачеві, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами,