Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

все гаразд, якщо тобі цікаво. Не щаслива, але в безпеці. Завдяки тобі. Насправді, щиро мовлячи, є кілька людей, які багато чим завдячують тобі за те, що ти вчинила. І я не виняток, — розсміявся він. — Скажу більше: ти заслужила повагу доктора Батіста, якщо вона тобі зна­добиться.

Я роззирнулася, очікуючи побачити лікаря, який пильно дивиться на мене. Але ми з Гораціо були на самоті.

— Ти так і не прийняла мою пропозицію, — сказав Гораціо. — Я гадав, що вона була щедрою. Можливо, ти чекаєш іще чогось щедрішого?

— Я не думаю, що хочу тут працювати, — відповіла я.

— Ні? — запитав він. — Твій батько також ніколи не погоджувався на мою пропозицію. Він також був упертим. Але, зрештою, ми знайшли спільну мову. Можливо, ми з тобою також порозуміємося, навіть якщо не буде формальної угоди.

— Чому ви тримаєте їх тут? Це місце не має навіть права на існування. І жодного з цих створінь тут також не по­винно бути.

— І все ж, — промовив він із похмурою усмішкою. — І все ж. Вони не ідеальні, Маржан. Але вони реальні. І кожна з них може розповісти нам правду.

— Тоді, можливо, деякі правди не варті того, аби про них говорити, — сказала я. — Можливо, деякі правди не принесуть нікому жодної користі.

— Я б ствердив, що саме ці правди є найважливішими, — сказав Гораціо. — Світ сповнений темряви, і темрява жахає. Але якщо дати темряві обличчя, то, можливо, ти зможеш із нею поговорити. А якщо ти зможеш говорити з нею, тоді, можливо, ти зможеш контролювати її. І, зрештою, хіба не для цього ми створили монстрів?

— Хіба ми їх створили? — запитала я.

— Це справжня головоломка, чи не так, — сказав Гораціо з усмішкою.

— Це неправильно, — сказала я. — Це місце, там, унизу. Воно не має існувати.

— Ні, — сказав Гораціо, — не має.

— Тоді чому?

— Тому що, — промовив він, — вони в небезпеці. Тут, на поверхні, там, на волі. — Він указав рукою на вікно. — Світ не готовий до них. Це колись, припускаю, був. Дуже давно. Але тепер це небезпечно. Вони під ризиком, щосе­кунди. І вони надто цінні, аби втратити їх. Я знаю, що ти це відчуваєш.

— Тому ви просто збираєтеся тримати їх усіх унизу у своєму підвалі назавжди?

Гораціо розсміявся.

— Коли ти так говориш, я уявляю себе якимось монстром, — сказав він. — Я не планую тримати їх тут вічно. Коли настане час… Я думаю про Вайомінґ.

— Щось на кшталт ранчо?

Гораціо усміхнувся:

— Ні, — відповів він. — Я маю на увазі весь штат Вайомінґ. Здивована? Знаю, звучить, як божевільна ідея. Але ми не повинні обмежувати масштаби наших мрій. Ти знаєш, як я став тим, ким є зараз?

— «Звіринець»? — запитала я.

Він хмикнув.

— Це одна з відповідей, — сказав він. — Я скажу ще й іншу: порядок.

— Порядок?

— Світ — це хаотичне місце, — відповів він. — Війна — хаос. Поширення хвороб — хаос. Нерівномірний розподіл ресурсів… У нас достатньо їжі, аби наповнити нею кожен шлунок на цій планеті, і все ж… — Він похитав головою. — І це все через людський хаос. В Атлантичному океані вирують урагани, в Тихому океані — тайфуни. Тектонічні плити зіштовхуються одна з одною. Під арктичними льодами є поклади метану, вулкани накопичують тиск. Усе це непередбачуване, неконтрольоване. Будь-що з цього може зруйнувати крихкі зв’язки, що утримують вкупі цю цивілізацію. Будь-що з цього будь-якої миті може знищити нас, розділити нас. Я завжди ненавидів хаос, іще змалку. Неприбрана спальня, клас із неконтрольованих учнів. У найкращому разі, ці речі викликали в мене дискомфорт. У найгіршому — лякали мене. Можливо, це говорить інстинкт усередині декого з нас, потреба навести порядок у нашому середовищі. Комп’ютери приголомшили мене. Система, що працює тільки за тим алгоритмом, який у неї запрограмували. Немає нічого спокусливішого для людини, яка прагне порядку у всесвіті. Я створив «Звіринець» із цієї ж причини. Що може бути краще, ніж зібрати цей безлад, визначити його кількість, контролювати його? Наш світ значно покращав би, думав я, якби тільки в нас були кращі інструменти для вивчення навколишнього хаосу. Я був молодим ідеалістом. Я гадав, що всі також цього хочуть. Я гадав, що створюю інструмент, який допоможе вченим покращити цей світ. Ось із якою метою був створений «Звіринець». Ти знаєш, хто його купив?

Він зробив паузу, і на його обличчі з’явилася гірка, сумна усмішка. Я похитала головою.

— Нафтові та гірничодобувні компанії, — відповів він. — У пошуках нових резервів, нових родовищ для буріння та видобутку. Банки й торговельні магазини, які прагнуть покращити свої ринкові алгоритми. Військові підряд­ники. — Він затнувся, і вираз на його обличчі став похмурим. — Усі вони запевняли мене, що розділяють мої погляди. Я вірив їм, бо хотів, щоб це було правдою. Але вони використали мою технологію, щоб збудувати ракетні навігаційні системи. Я винайшов щось у намаганні вберегти одне одного від самознищення, а вони озброїли себе цим. Я став багатим. Я створив, — він провів рукою навколо, — усе це. Але я також засвоїв цінний урок. Ти дурень, якщо не використовуєш можливості, які самі пливуть тобі в руки. Проте ніколи не можна покладатися на те, що інші розділять твої мрії.

У кімнату зайшла Ейва, забрала мою порожню склянку для води й дала повну. Я випила її одним довгим, тягучим ковтком. На мить я відчула смак крові. У голові знову за­паморочилося.

— Ти можещ залишатися тут стільки, скільки тобі буде потрібно, — сказав Гораціо.

— Мені треба йти.

Я підвелася і, похитуючись, пішла назад по коридору. Ейва кивнула мені, коли я вийшла на яскраве сонячне світло суботнього дня. У голові ще паморочилося, але я не хоті­ла більше ні хвилини залишатися в комплексі Гораціо.

Сем відвіз мене додому. Я намагалася підтримувати розмову, але це мені не надто вдавалося. У моїй голові весь час лунав оглушливий гуркіт раптового пробудження мантикори. Іноді здавалося, що це насправді відбувається знову, у машині, що її хвіст зненацька заповнює заднє сидіння, її очі світяться з кожної тіні й темного кутка, а її тіло здіймається над лобовим склом.

Коли я потрапила додому, Меллорін саме розкладала маленькі, гладенькі камінчики на підлозі, відповідно до схеми в одній із її відьомських книг.

— Нічого особливого, не хвилюйся, — сказала вона. — Закляття, щоби передбачати майбутнє. Я тільки тренуюся. Ти маєш… — Вона перестала розповідати, коли побачила моє обличчя, потім зібрала камінці й поклала в маленьку шкіряну сумку: — У тебе пригнічений вигляд, — сказала вона. — Дозволь мені заварити тобі чаю.

— Я в нормі, — сказала я, але це була неправда, тож коли вона мене провела до крісла