Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

і всадовила в нього, я не ­опиралася.

Вона поставила чайник на плиту.

— Трапилося щось погане?

— Ні… — відповіла я. — Погане? Не знаю. Ніхто не постраждав. Усі живі. Гадаю, нічого поганого не сталося. Припускаю, можливо, я врятувала чиєсь життя сьогодні.

— Звучить непогано, — сказала Меллорін. — Наступного разу розкажеш про це.

Якийсь час я мовчала, і Меллорін також. Чайник почав кипіти, і вона налила кип’ятку в горнятко з пакетиком листового чаю. Вона вичекала з хвилину, поки він настоїться, а потім протягнула мені горнятко.

— Це улун, — сказала Меллорін. — Має лікувальні властивості.

Я зробила ковток. Він зігрівав моє обличчя. Не впев­нена щодо лікувальних властивостей, але мені було при­ємно.

— Я наразі роблю деякі речі, — сказала я, — які мені не надто подобаються. Я не знаю, правильні вони чи ні, і нема в кого запитати. Є люди, які просять моєї допомоги, а я не знаю, чи вони варті її. Як і не знаю того, чи є в мене якийсь вибір. А якщо навіть є, то я не знаю який.

Меллорін також налила собі чаю, і поки я розмовляла, підійшла й сіла навпроти мене.

— І я бачила речі, які хотіла б не бачити, — продовжувала я. — Я хочу, щоб ці спогади зникли. Я б хотіла, щоб багато чого зникло.

Обличчя Меллорін було лагідним, і вся вона була сповнена турботи.

— У тобі є щось особливе, Маржан, — сказала вона. — Я не знаю, що саме, чи як воно працює, але воно могутнє. Хоч ти до цього не доклала жодних зусиль. Я заздрю. Тобі від цього не полегшає, але це правда.

— Я не хочу бути особливою, — сказала я. — Я не просила нічого з цього.

— Твій дар — чому він у тебе і що він означає — за межами мого розуміння, — сказала Меллорін. — Тому сприймай це як хочеш. Якщо голос у твоїй голові говорить тобі, що щось не те, ти повинна прислухатися до нього. Це говорить твоє серце. І коли нема відповіді, твоє серце і є відповіддю. Коли нема правил, твоє серце знає правила.

— Моє серце — один суцільний безлад, — сказала я.

Вони простягнула свою руку через стіл і поклала її на мою:

— Я знаю, — відповіла вона.

Потім вона обійняла мене — палкі, світлі обійми, що пахли пачулі, — і на якусь секунду мені здалося, що мені знову п’ять років.

— Я знаю, — повторювала вона знову і знову, — знаю, знаю.

Меллорін, можливо, помилялася щодо магії, але вона була права в усьому іншому.

— Меллорін, — промовила я їй у плече, — я не впевнена у тому, що вірю у прокляття.

— Це нормально, — сказала вона.

— І не вірю також у чаклунство, — сказала я.

— Ти й не повинна, — відповіла вона.

Я відхилилася так, щоб Меллорін бачила моє обличчя й розуміла, що це серйозно.

— Ти все ще будеш намагатися зняти з мене прокляття? — запитала я.

Її очі загорілися.

— Якщо зможу колись, — відповіла вона.

Розділ п’ятнадцятий. Розплутування

Більшу частину неділі я проспала. Мої нічні сновиддя мучили мене неймовірно. Куди б я не глянула, повсюди бачила очі мантикори. Я сумнівалася у своїй причетності до порятунку життя цього монстра.

Коли я розповіла Себастьяну про зняття прокляття, він сприйняв це ще скептичніше, ніж я.

— То це як видалення тату? — запитав він напівсерйозно. — Бо це так і звучить.

— Я гадаю, що це менш болюча процедура, ніж вида­лення тату.

Але я не була впевнена, і Меллорін мені мало про це ­розповідала — тільки те, що я повинна бути готовою в ніч п’ятниці.

Увесь тиждень я обідала разом із Керрі та Ґрейс, але атмо­сфера за столом була вже не така, як раніше. Кожна з нас перебувала у своєму власному світі. Керрі тільки розпочала займатися двічі на день у команді з плавання. Ґрейс була по вуха закохана в Гові, з котрим вона тепер офіційно зустрічалася — очевидно, що я пропустила грандіозну вечірку. Тим часом мені на кожному кроці ввижалася мантикора.

У п’ятницю, після школи і клініки, Меллорін зустріла мене біла дверей будинку і провела до дивана.

Вона принесла мені чашку з чимось, що на смак приємно нагадувало локрицю. Вона також налила й собі і, відсьорбнувши, сіла навпроти мене.

— Отже, ти хочеш дізнатися про своє прокляття, — промовила Меллорін.

— Що це таке?

— Прокляття — це зв’язувальне закляття, — відповіла вона. — Воно утримує речі всередині, або ж не пускає. Прокляття можуть бути дружніми, але можуть бути й зловорожими. Я наклала декілька на свою спальню вдома, аби тримати більшість злих духів подалі, але я мусила діяти дуже обережно, щоби не помітили батьки. Я б ніколи навіть не помислила, щоб накласти одне з них на іншу людину. Занад­то небезпечно. — Вона розсміялася так, що у слові «занадто» з’явилося кілька зайвих складів. Потім вона спохопилася. — Вибач, — зніяковіло додала вона.

— Тож у чому полягає моє прокляття?

— Ти справді не знаєш? — запитала Меллорін.

— Не маю жодного уявлення, — сказала я. — Я не знаю, хто б міг проклясти мене, і я не знаю, як воно впливає на мене. І, щиро кажучи, я навіть не впевнена в тому, що прокляття існують.

— Повір мені, це прокляття реальне, — відповіла Меллорін, — і воно не робить тобі нічого доброго. Навколо тебе нависає багато важкої енергії. Це погано.

— Так у чому справа?

Меллорін глибоко вдихнула, наче збиралася розповісти якусь історію, але нараз передумала.

— Жодної зачіпки, — без викрутасів зізналася вона, — але я знаю, що воно є.

Її впевненість була принаймні заразливою. Я почала гадати, чи не була я справді проклята.

— Найбільш розповсюджена причина — колишній, який затаїв образу.

— Не може бути колишнього, коли ти ні з ким не зустрічалася, — відповіла я.

— Це полегшує завдання, — сказала Меллорін. — Колишні і прокляття — вкрай неприємне поєднання. На щастя, навіть коли ми не знаємо, хто наклав його на тебе, ми все ще можемо спробувати його зняти.

— І як саме ми це зробимо? — запитала я.

— Я роздумувала про «Розплутування Ґелсіна», — відповіла Меллорін.

— Хто це?

— Арманд Ґелсін був вірменським відьмаком на початку двадцятого століття, — сказала вона. Вона почала збирати деякі речі з кухні, але продовжувала говорити: — Його фамільяром був заєць на ймення Осло. Ґелсін ще замолоду втік з Османської імперії