Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Скільки ти зможеш прожити без води? Скільки часу я маю? - дівчина в золотому закружляла і зупинилася навпроти його обличчя.

Воїн не відповів. Амайанта округлила очі. Її вираз обличчя змінювався кілька разів. Від гидливо нудотного і до виразу "я з'їла п'ять лимонів". Її губи кривилися в різні боки, іноді вона навіть язик висувала. Мружила очі. Крутила головою.

- Припини! - закричала вона. - Досить! Фе! Що це таке?

Потім вона на секунду прийшла до тями і її осяяло. Вона застигла і витріщилася на Максуда:

- Переживання. Нова, абсолютно непотрібна і до безумства неприємна емоція. Як люди живуть після цього?

- Життя – це емоції. Без емоцій немає життя.

- Нісенітниця. Як я сумую за тим часом, коли я була богинею. Жодних тобі докорів совісті. Жодної дружби, ніякого прощення. А це ще. Пе-ре-жи-ва-ння. - Амайанта мало не плювалася на кожен склад цього довгого слова.

Богиня знову скривилася:

- Звідки воно взялося? Ти раніше його не відчував.

- Раніше від мене не залежали життя тисяч людей.

- Залежали! - докорила вона.

- Залежали. - погодився воїн. - Але здебільшого вони залежали від того, що я вмію найкраще — від моєї здатності вбивати. Тут все по-іншому. Якщо не буде води…

- Досить, досить, досить. - заволала Амайанта. - Благаю, зупинись!

Дівчина в золоті ще якийсь час корчилася, потім випросталась:

- Ти сказав, якщо не буде води. Ти був коло двох колодязів. Вони не мають води. - богиня скинула брову. - Існує ще й третій?

- Існує. Якщо в ньому не буде води…

- Стій! Все! Досить. Ти в моїх очах почав потроху виростати зі звичайного нікчемного бездомного пиятика-віслюка в просто питущого нікчемного бездомного віслюка. Так, стій. Нічого не змінилося. - вона задумливо підняла очі вгору. - Ні, змінилося. Тепер я до твоїх справедливо заслужених титулів можу додати ще кілька. Плакса. Шкренько. Це перше, що на думку спадає. Я ще вигадаю.

Максуд зітхнув, покрутив головою до тріску в шиї.

- Як це припинити? Що таке переживання? - не могла заспокоїтись дівчина в золоті.

- Це коли ти не знаєш, що буде далі. - спробував по-простому пояснити їй Максуд.

- Не знаєш... А, якщо я злітаю в останню криницю і скажу тобі, є там вода чи ні, ти перестанеш... ось це саме?

Максуд кивнув головою. Амайанта відразу ж стрілою відлетіла геть. Але за кілька секунд повернулася:

- А, якщо я скажу, що там немає води, то ти ще більше будеш… ось це?

- Ні. Переживають від незнання. Якщо ти щось знаєш, то це… - він не домовив, бо розповідати вже не було кому.

Так, він справді відчував такі емоції. Воїн відчував у собі відповідальність. Саме він привів сюди людей. З іншого боку, якби він не привів їх сюди, всі б загинули ще в місті. Нехай військо, проблема крилася у його друзях. Він не хотів їх втрачати. Може, це зародки страху? Максуд ніколи його не відчував. Але Амайанта сказала, що це переживання. Мабуть, так воно й було. Хм, нова емоція для неї. Нехай вона їй і не сподобалася. Вона стала ще на крок ближче до своєї мети. Щоправда, уламок за це не отримала. Максуд повернув голову до людей, які так і стояли коло колодязя. Солдати поглядали на нього з надією та неприхованою повагою. Сандрін дивилася якимось заклопотаним поглядом. Мабуть, вона не зводила з нього очей і розмови з Амайантою не залишилися для неї непоміченими. Звір та Ейр нудьгували в тіні будівлі, зрідка перекидаючись фразами. А погляд Дезіре він відчував навіть спиною.

- Чоловіче, як же шкода. - Максуд обернувся на її голос.

Амайанта висіла у повітрі. По її щоках текли сльози. Він би навіть повірив їй, якби не десяток різнокольорових хусток, якими вона по черзі витирала очі.

- Як шкода, що мені доведеться терпіти тебе довше, ніж я того хотіла. На жаль, у тій криниці є вода. - Амайанта схрестила руки на грудях і обернулася до нього гордим профілем.

Через секунду, у міру того, як її почали обволікати радісні почуття Максуда, вона посміхнулася. Дихання її стало спокійним. Амайанта знову відчула приплив сил, а заразом і світ заграв усіма фарбами. Але останню хвилину зі свого життя вона марно намагалася забути назавжди. Якщо ще хоч раз її здолають подібні почуття, вона його сама вб'є, не буде й амаліонів чекати. Амайанта навіть не приховувала, що отримувала насолоду від відчуття емоцій Максуда.

- Всі за мною. - Максуд уже в піднесеному настрої і прискореним кроком прямував геть від цієї криниці.

Знайшлося одразу кілька кандидатів на вільне місце біля нього. Найшвидшою виявилася Дезіре. Вона обернулася до всього на півкроку запізнілу Сандрін, що не встигла зайняти місце, і підморгнула їй.

- Так, значить, існує і третя криниця. - підлаштовуючись під крок воїна, запитала Химерниця.

На кожен його крок вона робила півтора свої. Давалася взнаки різниця в зрості.

- Виходить, що так. - відповів задоволений Максуд.

- І там точно є вода. - видала припущення за факт Дезіре.

- Є. - терпляче відповів воїн.

- Тоді… чому ми одразу не пішли до цієї криниці? - так само терпляче продовжувала ставити запитання Химерниця.

- Троє маленьких дітей влаштували біг наввипередки. Переможе лише один, так?

- Так. - Химерниця кивнула, чекаючи на розв'язку метафори, що її зацікавила.

- Тоді навіщо бігти двом іншим?

Дезіре широко посміхнулася справжньою своєю посмішкою. Не заготовленою для образ, і не для публіки, і не для того, щоб показати свою перевагу над кимось. Ні. Вона посміхнулася тією простою посмішкою, якою зазвичай посміхаються у колі друзів, віддавшись почуттям і не думаючи про те, як ти виглядатимеш збоку. Це не залишилося непоміченим Максудом. Лише на мить він побачив іншу сторону Дезіре. Ту, що ховалися від нього весь цей час. Чи можна так глибоко пізнати людину по одній лише її посмішці?

- Кумедно. - сказала Химерниця, знаходячи свій колишній образ.