Читати книгу - "Ті, кого немає"

одразу її запросив. Танцювали. Ввічливий, начебто навіть симпатичний. Хоча, якщо чесно, не дуже він мені, я звикла до простіших хлопців. Ну, Наді я цього нічого не казала, видно ж – вона втріскалася… Між іншим, прізвище в неї тепер чоловікове, так що шукайте Смагіну. Востаннє ми з нею бачилися восени – вона приходила вже з хлопчиком на руках. Назвали Савелієм, народився в серпні. Міцний, опецькуватий, спокійний, щокатий, на батька схожий.

– Звідки ж ви, Марусю, дізналися, що вони поїхали? І куди?

– Cуто випадково. Вона телефонувала у ФЗУ… Начебто під Київ. Мені навіть прикро стало, що Надя не схотіла навіть побачитися зі мною наостанок. Ну, розійшлися стежки.

– Обставини… – зніяковіла Шурочка. – Я вам така вдячна. Спробую тепер з’ясувати в цьому училищі, де…

– Не вийде, – перебила Маруся. – Нічого вони вам не скажуть, це ж армія. Я вже пробувала, а потім плюнула. А ви з Надею все-таки схожі!

– Справді? – розсіяно мовила Буславіна, дивлячись убік. – Що ж тепер робити? Може, все-таки спробувати?

Дівчина знизала гострим плечем і підвелася з лави.

– Вам видніше. А мені бігти час. Є ж усілякі довідкові, адресні столи… Не голка в сіні.

Тільки років через два все зрушило з мертвої точки – коли Шурочка нарешті здолала розпач і низку дрібних, але виснажливих хвороб, зароблених у Норлагу й на засланні. Тепер вона знову могла рухатися до головної мети: побачити дочку, перш ніж померти. Думала завжди про те саме: час минає.

Щоб не збожеволіти від цієї думки, вечорами вона взялася заново вчити забуті мови – польську, німецьку і французьку, а для заробітку з іншою двірничкою поділила ще одну ділянку. Напарницю звали Світлана. Вдова, бездітна, ще не стара, але вже огрядно-безформна, вона сильно потерпала від ревматичних болів. Удвох вони тричі на тиждень у чотири руки перевертали контейнери зі сміттям у сусідньому дворі й кололи лід. Якось Шурочка від безвиході все їй розповіла: про дочку, про Надиного батька, про табір, про смерть Кароліни й зустрічі з Марусею.

– Чого ж ти мовчала? Дурна! У райвідділі один старий хрін по мені сохне, капітан Бочко, заміж кличе. Завідує паспортним столом… начебто нормальний. Як гадаєш – чи йти за нього?

– Та йди, чого тягти. Зміниш роботу, тобі не можна на холоді. Якщо ти хочеш знати мою думку… – Шурочка вже жалкувала, що завела цю розмову.

– От що, Олександро Борисівно, – надихнулася Світлана. – Напишеш мені прізвище, рік, де народилась – усьо як положено, а я однесу своєму капітану. Він ніс сунути не стане, зробить, що попрошу. Скажу: шукаю подругу…

Шурочка вже ні на що не сподівалась, і яким же був її подив, коли наприкінці квітня напарниця з’явилася на порозі її напівпідвалу з пляшкою горілки в руках. Не мовлячи ані слова, вона пройшла в кухню і звідти урочисто виголосила:

– Гуляєм, Борисівно! Повод єсть. Даже два. Первий: я таки вихожу за Бочка… Та підожди ти з поздоровленнями!.. І другий – він тобі адрес добув. Но знаєш шо? Дочка твоя проживає не де-небудь, а просто в тебе під носом, тут пішкаря п’ять минут…

Коли Світлана вручила їй згорнутий удвоє аркуш із блокнота, на якому розбірливим канцелярським почерком була виведена адреса Наді, замість радості Буславіна запанікувала. Прагнути до мети, виявляється, простіше, ніж зробити останній крок. Чи ж прийме її дочка? Яка вона? Чи зрозуміє все, чи пробачить її?

Вона двічі відкладала – заважали нерви, сумніви, дріб’язкові турботи, – але врешті наважилася.

Надин дім виявився не за п’ять хвилин, а в районі Сумського ринку, ближче до парку, і цю дорогу Олександра Борисівна пройшла пішки, переконуючи себе, що ходьба її заспокоїть. Було близько пів на дванадцяту. Вона трохи постояла перед будинком, піднялася, як у тумані, натиснула тремким пальцем біленький ґудзик дзвінка. І навіщось зірвала бузковий шифоновий шарфик із шиї, бгаючи його в руці.

Високий мускулястий молодик у білій майці й спортивних штанях так різко відчинив двері, що вона аж відсахнулась.

– Вам кого? – нетерпляче запитав чоловік.

– Мені… Надю… Надію Петрівну…

– Її немає. Пішла з сином до лікаря.

– А коли повернеться?

– А вам навіщо? Не знаю.

Він спробував зачинити двері, але Шурочка вперто вигукнула:

– Стривайте! Ви ж Максим Смагін, її чоловік?

– Ну, може, – світлі, насторожені, з вузькими зіницями очі чоловіка уважно обмацали зблідле обличчя Олександри Борисівни. – Чоловік. І що з того?

– Мені треба з вами поговорити. Дозвольте зайти…

Він пустив її, мовчки провів коридором у тісну кухоньку, кивнув на табурет, а сам сів навпроти. Буславіна в три прийоми виштовхнула з себе: «Ви маєте знати. Я – мама Наді. Дуже довго шукала свою дитину…» – однак господар і бровою не повів. Те, що ці слова не подіяли, змусило її запнутися. Чоловік болісно довго не розтуляв твердо окреслених губ, в обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Нарешті, повністю перетравивши ситуацію, він глузливо запитав:

– І де ж ви весь цей час… перебували?

Вона хотіла відповісти, але Смагін різко перебив:

– Здали Надю в дитбудинок, пропали невідомо куди, а тепер звалюєтеся нам на голову? Хм, але ж ви й насправді схожі… Я відразу, як побачив у дверях, подумав: якась родичка дружини. А виявилось он що – дорога теща власною персоною.

Олександра Борисівна сподівалася, що Надя от-от повернеться й припинить ці тортури. Зібралася з силами і, стараючись, щоб голос звучав рівно, мовила:

– Дочка залишалася з моїми батьками, коли мене заарештували за неправдивим звинуваченням, вони померли наприкінці сорокового… Вона має дещо пам’ятати. Невже Надя вам нічого не казала?

– Ані слова. Розумійте як хочете. А зі свого боку поясню: це означає, що їй до вас діла нема, хоч де вас носило. Моя – дружина – вас – не пам’ятає! – відрубуючи кожне слово ребром долоні, мовив він. – Одного разу я запитав, хто її батьки й де вони, і Надя однозначно відповіла: загинули у війну. На цьому тему було закрито. Остаточно.

– Але ж я жива, і от – сиджу перед вами! Богом клянуся, Максиме, мені від вас із Надею нічого не треба… – Буславіна, тремтячи всім тілом, підхопилася. – Невже ви не розумієте, що я її мати, що я всі ці роки мріяла й сподівалася побачити дочку, що наша сім’я постраждала в…

– Її сім’я