Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

братом-близнюком. Дівчина заговорила до них, але вони понюхали її і втекли.

— Ми пахнемо тролятиною, — шкірячись, сказав Роло.

— Байдуже, — сказала дівчина і пішла далі.

Вони мандрували ще один день, а потім ніч, а тоді ще день. Дівчина доїла рештки їжі, яку їй дали саламандри, і була змушена зробити зупинку та спекти на вогні кроликів, яких впіймав Роло. Кожного разу, коли вона зупинялася погрітися біля вогнища, щоразу, коли лягала подрімати, бо тіло більше не могло йти далі, розум і серце були з її втраченим супутником; вона думала про жахіття, які його спіткали. Щойно сили поверталися до неї, дівчина підводилася і продовжувала йти.

По двох тижнях такої мандрівки (принаймні за її підрахунками) їй здавалося, що вони от‑от мали б вийти на галявину і побачити чарівний замок. Він мав би бути з льоду, можливо, із золота, слонової кістки чи зі срібла, це не було таким важливим, але він повинен бути сяючим, величним і небезпечним — хай би там з якого матеріалу його збудували. Вона почувалася впевненою в тому, що їм треба було дійти до вершини світу і саме там мав би бути палац, зведений тролями.

Вона зовсім не сподівалася натрапити на чудернацьку маленьку хатку з торф’яних цеглин. Ба більше, перед хатиною сиділа якась бабуся і нарізала яблука.

— Морн’а! — радісно привіталася стара, бажаючи дівчині доброго ранку.

— Морн’а, мостер, — ввічливо відповіла дівчина, що в перекладі із мови Півночі означає: «Доброго здоров’я, тітонько!»

— Тітонько? — стара на радощах аж присвиснула. — Мені це подобається! Тітонько! Ще ніхто ніколи не називав мене тітонькою! — вона поклала ніж собі на коліна і стукнула долонею по стегнах. — Я достатньо стара, щоб бути тітонькою твоєї тітоньки, яка доводилася тіткою тітки твоєї тітоньки, а може, навіть старша!

Далі сміючись, вона втерла з очей сльози.

— Стара несповна розуму, — сказав Роло, який, вигнувши спину, стояв поруч із дівчиною. — Ходімо звідси.

— Я при здоровому глузді, щеня, — сказала стара, взяла до рук ножа і потрусила ним у руках. — Мені бракувало нової компанії! — вона знову присвиснула. — Сідайте, любі мої, пригощайтеся яблуками, — запропонувала вона.

Голос у неї зазвучав значно спокійніше, але все ж був надтріснутий та слабкий від старості.

Дівчину дуже боліли ноги, та й снідала вона досить давно. Подумавши, що бабуся, яка вміє розмовляти з вовками, не може бути поганою, вона зняла рюкзак і поставила його біля хатини. Тоді сіла на пеньок навпроти старої жінки. Роло значно обережніше підійшов і став поруч з дівчиною, не зводячи очей зі старої карги.

— Чи можу я допомогти? — дівчина зняла рукавиці і послабила пояс на свитці.

— Звісно, дитино, — стара витягла із кишені фартуха інший ніж і дала його дівчині.

Взявши до рук яблуко, дівчина заходилася його чистити, крадькома роздивляючись бабусю, що сиділа навпроти. Вона видавалася їй найстарішою людиною на світі. У її зморшках ховалися інші зморшки. Її волосся було дуже тонким та білим як сніг, зібране на потилиці у маленький кублик, воно де‑не-де визирало з-під червоного капелюшка. На ній був народний стрій, котрий на півночі називали «бунад», чи, точніше, кілька народних строїв. Дівчина могла розгледіти принаймні чотири спідниці різного рівня зношеності, котрі визирали з-під верхньої спідниці. А ще вона була вбрана у три камізельки. Мабуть, саме тому сиділа на дворі, серед снігу, без жодної свитки. Хоча, це і не пояснювало те, що на відміну від дихання дівчини та Роло, дихання старої не перетворювалося на пару, коли вона говорила. Однак дівчина подумала, що буде неввічливо розпитувати про це. Вона почистила і порізала три яблука і допомогла старій жінці занести кошик із нарізаними фруктами за хатину. Там горів вогонь. Над вогнем висів великий чорний казан, до половини наповнений киплячою водою. Вони вкинули туди яблука. Тоді стара витягла із кишені свого фартуха кілька торбинок із прянощами і висипала їх також до казана, накрила його кришкою і зітхнула.

— Завтра зранку матимемо найсолодше яблучне повидло, яке тобі лишень доводилося куштувати, — сказала стара, облизуючи губи. У неї все ще були всі зуби, що здавалося дивовижним, беручи до уваги, якою старезною вона була.

— Тітонько, ви дуже добра, — сказала дівчина. — Однак нам час йти. Попереду довга дорога.

— І куди це ти зібралася? — яскраво-голубі очі подивилися на дівчину з-під павутини зморшок. — Туди, куди ти йдеш, немає нічого — лише сніг, дерева і тролі — і так аж до кінця світу.

— Саме тому я туди йду, — сказала дівчина, ховаючи пальці в хутряних рукавах свитки. — Я шукаю замок на сході від сонця і на заході від місяця. Чи, може, ви знаєте, де саме я можу його знайти?

Старій перехопило подих, і вона вирячилася на дівчину:

— Невже вона знову це зробила? Отже, ти та дівчинка, котрій мав дістатися принц, але вона його викрала?

— То він принц?

— О, так! Вона завжди вибирає собі когось шляхетного походження. Я чула, що одного разу вона зробила виняток заради неймовірно красивого парубка, але він від неї втік.

— Напевно, це був мій брат, Ганс Пітер, — сказала дівчина, відчуваючи, як шкіра її покривається сирітками.

— Ой, так! Саме це ім’я згадувала дівчина, яка була тут востаннє, — кивнувши, сказала стара.

— Това? Това сюди приходила?

— Так, так вона назвалася, — погодилася стара.

— А куди вона пішла? Чи я правильно йду? Можливо, ви знаєте, де знаходиться палац? Чи дійшла до нього Това?

Бабуся лише похитала головою, урвавши її останнє запитання:

— Гадаю, якщо тобі так на тому залежить, то рано чи пізно ти дійдеш до палацу, а може, й не дійдеш… Правду кажучи, я так ніколи і не наважилась зустрітися з нею. Навіть коли вона забрала мого Ларса, — сльози покотилися з її очей. — Тролі живуть дуже довго, але людські чоловіки — ні.

— Ой, тітонько, мені так шкода, — дівчина обійняла стару. На дотик бабуся була легкою і майже безтілесною, немов солом’яна лялька.

— Зараз вже немає чого плакати, — сказала стара, втираючи обличчя подертим рукавом.

— І хто це там реве, коли треба чесати вовну? — з хатини виглянуло інша стара. Її очі були яскраво-блакитні, а обличчя таке зморшкувате, немов грецький горіх.

Якщо раніше дівчина думала, що