Читати книгу - "Повітряний замок"

Хочу тата! Хочу няню! Хочу дядька Джа-астіна! А-а-а-а-а-а-а!!!! 

— Манюся принцесонько! — розпачливо сюсюкав Хазруель. 

— Та годі вже з нею сюсюкати! — просурмив другий див (очевидно, то був Дальциель). — Начаруй що-небудь! Солодких снів, мовчальних чарів, тисячу ведмедиків, тонну ірисок! Що завгодно! 

Хазруель обернувся до брата. Помахи його крил здійняли поривчастий вітер, який розтріпав кучерики Валерії та роздув її льолю. 

Софі й Абдуллі довелося вчепитися в колону, інакше вітер відніс би їх назад. 

Але на істерику принцеси Валерії це ніяк не вплинуло. Хіба що кричати вона стала ще голосніше. 

— Брате мій, я все це вже давно випробував! — прогримів Хазруель. 

Тепер принцеса Валерія почала розмірено волати: «МАМО! МАМО! МЕНЕ ТУТ СТРАШНО КРИВДЯТЬ!» 

Хазруелю довелося надати голосу справді громової сили. 

— Хіба тобі не відомо, — прогримів він, — що дитину в такому душевному стані не можна заспокоїти ніякими чарами? 

Дальциель затис блідими долонями вуха — гострі вуха, схожі на поганки. 

— Але я не можу цього більше терпіти! — заверещав він. — Приспи її на сто років! 

Хазруель кивнув. Він знову повернувся до принцеси Валерії, яка з диким вереском качалася по підлозі, й простягнув над нею величезну руку. 

— Ой! — ойкнула Софі. — Зробіть же хоч що-небудь! 

Оскільки Абдуллі не спадало на думку нічого такого й оскільки у глибині душі він був переконаний, що якщо все-таки існує спосіб припинити цей жахливий плач, то ним справді варто скористатися, він не став нічого робити, а тільки боязко виткнув носа з-за колони. 

На щастя, перш ніж чари Хазруеля встигли справити хоч якийсь помітний вплив на принцесу, в залу ввірвалася ціла юрба. Понад гамором здійнявся гучний, досить різкий голос: 

— Що це тут за шум? 

Обидва диви сахнулися. Усі новоприбулі були жінками або дівчатами, і всі вони виглядали вкрай роздратованими, однак цими двома рисами їхня подібність вичерпувалася. Їх було десь із тридцять, і вони стояли рядочком, сердито дивлячись на дивів, — високі, дрібненькі, молоді, старі, огрядні, худі, всіх кольорів шкіри, які лише притаманні людському роду. Абдулла окинув враженим поглядом весь їх ряд. Судячи з усього, це були викрадені принцеси. Це вже третя спільна риса. Принцеси варіювалися від малесенької тендітної і жовтошкірої, яка стояла найближче до Абдулли, й аж до старенької згорбленої принцеси в середині ряду. І одягнені вони були досить-таки строкато: від бальних суконь до твідових костюмів. 

Різкий голос належав принцесі середнього росту та солідної статури, яка стояла дещо попереду інших. На ній був костюм для верхової їзди. Лице її вирізнялося не тільки засмагою та зморшками (мабуть, вона багато часу проводила на свіжому повітрі), але й розсудливістю і твердістю. Принцеса з осудом подивилася на дивів. 

— Це ж просто смішно! — різко сказала вона. — Два такі великі й могутні диви, а навіть не можете зробити так, щоби дитина перестала плакати! — і вона ступила крок до Валерії й обдарувала її щедрим ляпанцем по задку. — Ану тихо! 

Це спрацювало. Валерію досі ніхто ніколи не лупцював. Вона перекотилася на спину і сіла, онімівши і остовпівши. Валерія витріщилася на принцесу з жорстким і вольовим обличчям здивованими, опухлими від плачу очима: 

— Ти мене вдарила! 

— І вдарю ще раз, якщо напрошуватимешся, — заявила принцеса з жорстким обличчям. 

— Я буду плакати, — попередила Валерія. Рот у неї знову став квадратним. Вона набрала в легені якнайбільше повітря. 

— Ні, не будеш, — відрізала принцеса з жорстким обличчям. Вона підняла Валерію з підлоги й швидко передала її на руки двом принцесам, які стояли за її спиною. Ці принцеси та декілька їхніх сусідок обступили Валерію і стали заспокійливо сокотіти. Оточена ними Валерія знову спробувала вдаритися в плач, але тепер це виглядало якось непереконливо. Принцеса з жорстким обличчям взяла руки в боки й презирливо повернулася до дивів. 

— Бачили? — сказала вона. — Все, що потрібно, — це трішечки суворості й трішечки доброти. Але де ж вам це зрозуміти! 

Дальциель зробив крок до неї. Тепер, коли дивові перестав допікати нестерпний галас, Абдулла з подивом зауважив, що Дальциель дуже красивий. Якби не поганкоподібні вуха та не пазурі на ногах, див був би цілком схожим на високого напівангела, напівчоловіка. Голова його кучерявилася золотими локонами, крила, хоч трошки замаленькі та якісь прив’ялі на вигляд, теж були золоті. Яскраво-червоні губи складалися в милу посмішку. Загалом, Дальциель був наділений неземною вродою, яка цілком гармоніювала з його дивовижними захмарними володіннями. 

— Благаю тебе, забери цю дитину і заспокой її, о принцесо Беатрисо, найвидатніша з-поміж моїх дру- 

жин, — сказав він. 

Беатриса, принцеса з жорстким обличчям, якраз махала решті принцес, щоби вони відпровадили Валерію, але, почувши ці слова, вона різко обернулася. 

— Я вже вам пояснювала, юначе, — заявила вона, — що жодна з нас не є вам дружиною. Ви можете називати нас так, доки не посинієте, але це ні на йоту нічого не змінить. Ми вам не дружини й ніколи ними не станемо! 

— Саме так! — підтвердила більшість принцес, рішучим, хоч і нерівним хором. Усі вони, крім одної, повернулися й вийшли, забравши з собою Валерію, яка все ще схлипувала. 

Обличчя Софі осяяла радісна усмішка. 

— Скидається на те, що принцеси стоять на своєму! — шепнула вона. 

Абдулла її не чув. Принцесою, яка залишилася в залі, була Квітка-в-Ночі. Як і слід було сподіватися, вона виявилася вдвічі гарнішою, аніж він собі пам’ятав, вона була ніжною й суворою водночас, і вона серйозно подивилася на Дальциеля своїми величезними темними очима. Квітка-в-Ночі ґречно вклонилася. Усе в душі Абдулли так і заграло. Здавалось, імлаві колони навколо нього то виникали, то знову зникали. Серце його закалатало від щастя. Вона ціла й неушкоджена! Вона тут! 

Тим часом Квітка-в-Ночі звернулася до Дальциеля. 

— Прости мене, о великий диве, тому що я залишилася, щоби задати тобі запитання, — сказала вона, і її голос жебонів мелодійно і весело, немов фонтан з холодною водою, — він був навіть мелодійнішим, аніж запам’яталося Абдуллі. 

Однак Абдуллу обурило, що Дальциель відреагував на її слова з видимим переляком. 

— О ні, знову ти! — протрубив він — на що Хазруель, який височів дещо віддалік, наче темна колона, склав руки на грудях і недобре посміхнувся. 

— Так, це знову я, о невблаганний викрадачу султанських дочок, — поштиво схилила голову Квітка- 

в-Ночі. — Я тут тільки для того, щоби запитати тебе, через що розплакалося це дитя. 

— А звідки мені знати? — вередливо вигукнув Дальциель. — Ти постійно задаєш запитання, на які мені не вдається відповісти! Чому ти про це питаєш? 

— Тому, о крадію спадкоємиць престолів, — мовила у відповідь Квітка-в-Ночі, — що найлегший спосіб заспокоїти дитину, яка плаче, — усунути причину її плачу. Я знаю це з власного досвіду, тому що в дитинстві була досить схильна до нападів неконтрольованого плачу. 

«Не може бути! — подумав Абдулла. — Напевно, вона навмисно каже неправду! Істота настільки м’якої вдачі нізащо не верещала б, ніколи, за жодних умов!..» 

Однак Дальциель відразу ж їй повірив, чим іще більше розлютив Абдуллу. 

— Хто б сумнівався! — фиркнув Дальциель. 

— То в чому ж річ, о позбавителю найкращого? — не вгамовувалася Квітка-в-Ночі. — Може, вона хотіла повернутися назад у свій палац, або щоб їй дали її улюблену ляльку, або, може, просто злякалася твого лиця, або… 

— Я нізащо не відправлю її назад, якщо ти про це, — перебив