Читати книгу - "Засвідчення"

такої долі. Вона була дуже самодостатня. І мені здається, вона гадала, що її занадто вшановують за те, що вона вижила.

— А він хіба не був героєм? — Славетний образ героя, наліплений на стіну і перероблений на ікону, зроблену об’єктивом камери, сфальсифікований документами. Реабілітований після свого жасного досвіду. Зроблений продуктивним. Через деякий час накинутий Центрові.

— Аякже, аякже, — сказав Чіні. — Цілком героїчним був. Але, знаєте, мабуть, переоціненим. Він любив випити. Любив чавити інших своєю владою. Пам’ятаю, одного разу директорка не дуже коректно про нього висловилася — порівняла з військовополоненим, який гадає: знає більше, ніж інші, тільки тому, що страждав. Отже, були певні тертя. Але вони працювали разом, попри все. Вони працювали разом. Повага в опозиції. — Швидкий спалах усмішки під час промовляння цих слів. — Ми тут усі товариші.

— Цікаво. Хоча насправді — ні. Інше тактичне відкриття: свідчення про битви у Південному Окрузі, розлад в організаційній гармонії, бо ж люди не роботи, не можна змусити їх, щоб діяли як роботи. Чи можна?

— Так і є, якщо ви так кажете, — мовив Чіні, і голос його урвався.

— Чи є щось іще? — спитав Керманич, невідступним поглядом і крижаним усміхом підбадьорюючи Чіні наважитися й знову зухвало спитати про його розслідування тієї директорчиної поїздки.

— Ні, не думаю. Hi-і. Не те, що на думку спадає, — промовив Чіні з помітним полегшенням. На прощання він розсипався у своєму класичному викрутасному чіністському стилі, ретируючись, стрибаючи через стільці та крісла й зникаючи геть з очей у коридорі.

Після цього Керманич не міг ні на чому зосередитися, окрім розгрібання основних матеріалів, аж доки всі паперові шматки були обліковані, класифіковані та надійно поскладані до окремої скриньки-каталогу. Хоча Керманич і помітив численні посилання на «Науково-спіритичну бригаду», про Сола Еванса було тільки три короткі згадки, на додачу — фотографія. Наче інтерес директорки був спрямований на щось інше.

Одначе, хай як там, а він знайшов і лист, писаний рукою директорки, — здавалося б, набір випадкових слів і фраз, що, як він зрештою усвідомив, передивляючись ПУД в особистій справі Ґрейс, використовувався як гіпнотичні команди для дванадцятої експедиції. Ось це цікаво. Він ледь не зателефонував Чіні, щоб спитати про це, але останньої миті щось примусило його покласти телефонну слухавку, так і не набравши номера.

За чверть по шостій Керманич відчув непоборне бажання вийти у коридор і поблукати, добряче розім’яти ноги. Усе розстилалося гнітючим видовищем, якимсь принишклим, і навіть віддалене радіо звучало, мов спотворена колискова. Никаючи далі у своїх мандрах, він перетинав з кінця в кінець тепер уже порожній кафетерій, коли раптом почув якісь звуки з комірчини, розташованої поряд із коридором, який вів до наукового відділу. Майже всі пішли, і Керманич запланував і сам покинути помешкання, але увагу його привернули оті звуки. Хтось там був усередині — може, невидимий прибиральник? — сподівався він. Треба викоренити цей жахливий мийний засіб. Керманич був переконаний і запевняв інших, що це небезпечно для здоров’я.

Тому він схопився за ручку дверей, зазнавши легкого удару електричним струмом, обертаючи її, а потім прожогом кинувся уперед, щосили.

Двері розчахнулися, грюкнувши за ним.

Якесь бліде створіння скоцюрбилося перед полицями запасів, що їх, виявляється, було видно завдяки різкому освітленню єдиної низьковольтної лампочки.

Нестерпна, але прекрасна агонія спотворила його риси.

Вітбі.

Тяжко видихаючи, Вітбі зіштовхнувся поглядом з Керманичем. Вираз агонії почав зникати, поступаючись місцем виразу, в якому змішалися хитрість і обережність.

Зрозуміло, що Вітбі щойно постраждав від якоїсь травми. Зрозуміло, що Вітбі щойно почув про смерть якогось члена своєї родини чи близького друга. Хоча шокований був явно Керманич.

Керманич по-ідіотськи сказав: «Я зайду пізніше», — начебто у цій комірчині відбувалося якесь засідання.

Одначе Вітбі підскочив, мов павук-ктенізіда, і Керманич одсахнувся та відступив на крок, от наче Вітбі його атакував. Натомість Вітбі затягнув його до комірчини та замкнув за ним двері. У Вітбі виявився напрочуд міцний хап як на такого тендітного чоловічка.

— Ні, ні, будь ласка, заходьте, — мовив він до Керманича, ніби не здатний і говорити, і водночас указувати своєму начальникові, от ніби говорив під фонограму.

— Я справді зайду пізніше, — сказав Керманич, ще трусячись, досі зберігаючи ілюзію, буцімто бачив Вітбі під час граничного страждання… а також ілюзію, що це кабінет Вітбі, а не комірчина.

Вітбі придивлявся до нього у світлі єдиної низьковольтної тьмяної лампочки, стоячи близько до Керманича, бо в кімнаті була тіснява як на двох, у цій вузенькій комірчині з високою стелею, не помітною в темряві над цоколем, бо абажур освітлював помешкання лише згори вниз. На полицях обабіч кімнати вишикувалися кілька рядів миючого засобу на основі цитринової кислоти, а також бляшанки з супами, запасні голівки для швабр, сміттєві пакети й кілька електронних годинників із товстим пиловим нашаруванням. Довга срібна драбина вела нагору в пітьму.

Вітбі досі вибудовує вираз свого обличчя, усвідомив Керманич: той перекручує свій набурмошений вигляд, перемикаючи його на усмішку, виганяє останні сліди тамованого страху, стираючи його зі зморшок.

— Я просто отримую тут якийсь мир і спокій, — мовив Вітбі. — Їх буває так важко знайти.

— У вас був такий вигляд, начебто ви переживаєте нервовий зрив, сказати щиро, — зізнався Керманич, не певний, що мусить надалі грати роль необізнаного. — Чи з вами все гаразд?

Він почувався вже зручніш, промовляючи це, бо стало зрозуміло, що у Вітбі явно немає психічного розладу. Але Керманич збентежив Вітбі тим, що так легко підловив його.

— Та яке там, — сказав Вітбі, усміхаючись: він щойно приклеїв усмішку собі на обличчя, і Керманич сподівався, що цей чоловік відповість бодай на першу частину його фрази. — Чим я можу вам допомогти?

Керманич піддався цій фікції, яку й надалі підсовував Вітбі, хоча б тому, що помітив: усередині замок зіпсуто якимсь тупим інструментом. Отже, Вітбі хоче конфіденційності, але страшенно боїться замкнутись у цій кімнаті. У штаті є психіатр — безкоштовна послуга для працівників Південного Округу. Керманич не пам’ятав, чи було сказано в особовій справі Вітбі бодай раз про відвідини цього фахівця.

У Керманича це зайняло понад мить, аніж це виглядало би природно, проте він знайшов привід. Щось, що йтиме своїм курсом і дозволить йому не втрачати правильного тону. Зберегти гідність Вітбі. Можливо.

— Нічого насправді важливого, — сказав Керманич. — Це про деякі теорії щодо Нуль-зони.

Вітбі кивнув головою.

— Так, зокрема, питання паралельних всесвітів, — сказав він, начебто продовжуючи тему розмови, урваної якийсь час тому, — тему, яку Керманич нібито підзабув.

— Може бути таке, що Нуль-зона з’явилася звідти, — мовив Керманич,