Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не зважай. Скажи мені краще, що з тобою сталось? Ти що впала? В голові не паморочиться?
– Батько не дозволяє нам до тебе приходити, я вирішила позбутися його уваги.
– Ти що з машини вискочила?! – здивовано запитав він. – Як можна утнути таку дурницю? Ніколи так не роби, чула? Ти могла скалічитись або й гірше!
– Ніщо не завадить мені вибачитися перед тобою! –перебила його я.
– Тобі нема за що вибачатися, Джекі. Ти не винна, що Джейден ні перед чим чим не зупиниться.
– Ти про що?
– Твій батько дав наводку. Він давно мене пасе, шукає приводу позбутися мене. Я думав, ти знаєш.
– Тобто як?
– Подумай сама, якому батькові сподобається, що його діти з радістю приймуть чужу людину як свого батька, але не його? – Монті замазував мої садна, а я шипіла від болю, дивуючись підлості батька.– Я дружив з його батьком зі школи, і де він зараз? Джейден обірвав всі зв'язки з ним. Одне моє існування нагадує йому про те, що він накоїв.
– Я не можу повірити, що він це зробив...
– Все нормально.
–Ні. Це не нормально, Монті.
Я встала, батько весь час безперервно стукав у двері, кричачи щось. Я відчинила.
– Ти йдеш зі мною.– крикнув він, його ніздрі здувалися і роздувалися, він схопив мене за зап'ястя.
– Ні! – вириваючись, сказала я. – Я не хочу знати тебе! Ти зрадив мене.
– Це не так працює, Джекі. – максимально рівним тоном заявив він.– Я – твій батько.
– А я твоя дочка. Але це неважливо, правда? Важливіше позбавити нас єдиного друга, щоб ми не образили нашого дорогого татуся, чи не так? Забери свою нікчемну заяву, або я на тебе скаргу подам. Повір, яскрава фантазія – в нас сімейне.
Це був єдиний, за все моє життя раз, коли батько глянув на мене з побоюванням.
– Джейдене, прошу, залиш її.– вліз Монті.
Батько не удостоїв його поглядом. Швидко опанувавши себе, він покинув ґанок бару Монті. Відтоді він не смів забороняти нам бачити його. А я як і завжди розревілася.
Як і зараз. Кидаючи сльози на рукав, я притулилася до глянцевої стіни. Здається, Кріс мене окликнув. Він поставив гітару і забіг у коридор. Грайливого й веселого настрою як не бувало. За якісь кілька хвилин батько висмоктав усі мої сили й радості, я відчула себе слабкою, ніби вся енергія зникла з мого тіла, коліна тремтіли, а в голові паморочилось.
– Що трапилося? – запитав Кріс, торкнувшись моєї руки. – Хто це був?
– Це мій батько. І... все нормально, він просто іноді буває...
Кріс мене обійняв.
– Усе буде добре, обіцяю.
– Спасибі.– пробурмотіла я. Трясця, тепер я реву від того, що він милий і підтримує мене.
– Він від мене не відвалить.– зітхнула я.– Мені потрібно кудись переїхати.
–Ого... Все аж так погано?
Я заплющила очі, мені захотілося плакати ще більше, сльози просто стікали по обличчю. Шкода, я сьогодні особливо вдало нафарбувала очі. Кріс обійняв мене міцніше, гладячи по плечу. Мене заспокоювало його розмірене дихання, злегка пришвидшене сердцебиття, аж потім я почула, як він почав тихенько співати:
– «Тут нема чим зайнятися, хтось просто скиглить і скаржиться...»– звучав його приємний голос, мене пробрали мурашки.
О. Мій. БОГ. Хлопець, поправочка: гарний хлопець, з чудовим голосом, намагається мене заспокоїти, наспівуючи пісню, яку буквально не знав жоден з хлопців, які подобалися мені раніше! Поправочка: наспівуючи неймовірну пісню, поправочка: НЕЙМОВІРНО наспівуючи НЕЙМОВІРНУ пісню. *У мене здається, щелепа впала. Добродію, підніміть будь ласка, ні, леді, не обов'язково на неї наступати!*
– Боже...–прошепотіла я.
– Знаю, це може трохи не в тему, але коли мені сумно я співаю цю пісню. – трохи зніяковіло сказав він.
Я легенько вивільнилась із його рук, сподіваючись, що побачу його лице, а він не прибере свої руки з моїх плечей.
– Я... я просто теж люблю "Лікарняні ліжка", і мені не віриться, що ти її співаєш... мені.– пояснила я.
Він розреготався.
– Слухай, може, на вікенд поїдеш зі мною в Санта–Моніку? Тобі б розважитися.
–А... навіщо?–знітилась я.
– У моїх бабусі й дідуся ювілей. П'ятдесят років спільного життя, відпочинемо, смачно поїмо, подивимось на щасливе сімейне життя бодай у когось.
Я розреготалась, влучно.
– Так. Загалом... Вони ще не знають про малечу і, що ми з Джорджі розійшлися... а їм дуже важливо, щоб...
– Тобі потрібне прикриття?– здогадалась я.
– Так. Загалом... так.
– Без проблем, тільки, можна я не буду представлятися Джорджі?
– Так, звичайно.–засміявся він.–Про це не може бути й мови. Ти – це ти, так і має бути.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матір, Кайла Броді-Тернер», після закриття браузера.