Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
–Що ж, гаразд.
– Дякую.
Він відвіз мене додому, і через годину мені привезли Олівера. Він тягне у свій маленький рот усе, бляха, що бачить. Вередує, крекче, як же мене це бісить. Завтра вранці я записана до педіатра. Висип минув, але планова перевірка залишилася. Метт сказав, що на роботу я можу не приходити, і після педіатра, я вирішила прогулятися з Олівером парком. За першою алеєю на лавочці, строчачи черговий пост у свій, як і раніше, розбитий айфон, сиділа Велла. Я різко повернулася, і візочок наїхав на камінчик, далі все було дуже дивно, бо в мене буквально защемило в серці, візочок почав падати, а я якось підкинувши ногу, заблокувала його від повного падіння й схопила Олівера, що падав, за ніжку й ручку. Він злякався, як і я, але був цілий. Люди охали й ахали навколо, а я думала тільки про те, чи не пошкодила я йому щось. Я порухала його плечі й ніжки біля лінії стегна, він не кривився, не плакав, просто дивився на мене, широко розплющивши очі. Я міцно обійняла Олівера і поклала в коляску. Серце продовжувало тріпотіти в грудях, і я, здається, тільки зараз згадала, як дихати.
– О, боже! Я це зняла! Це офігенно! Я не знала, що в тебе є дитина! – підстрибувала Велла, засовуючи руки в коляску. Я штовхнула її по руці і відвела коляску далі.
– Знаєш...– кинулася вона за мною.– Я так за тобою сумую. У твоїй квартирі оселилася гейська парочка, і вони влаштовують оргії щоп'ятниці. Ні, мене, звісно, запікапили пара лесбіянок, але я...
– Велл, звали по–хорошому. – сказала я, дивлячись в її обличчя.
Вона зупинилася, я поїхала далі.
– Може, спишемося? Серйозно, я скучила.– наздогнала мене вона.
– Я не хочу.
– Але чому? Це через Енді? Хіба ти з тим красенем не... хоча він підкочував до мене днями в кав'ярні. Але я ж знаю, що він з тобою.
– Господи, та заткни вже свій клятий рот!
– Ні, я хочу, щоб ми помирилися. Тому, що...
– Ти мені не подружка, Велл, і не була ніколи. Злиняй.– я відштовхнула її праворуч, а вона, зробивши крок назад, з криком полетіла в ставок із качками. Води там було по щиколотку, але судячи з істерики, вона забилася. Хоча я впевнена, що вона істерить, навіть якщо вдарить мізинчик об меблі. *Вивалити триповерховий мат на невдало поставлену шафку – це не істерика. Всі грішимо.*
– О, божечки, як боляче! – верещала вона. – Джекі, прошу, допоможи мені встати...
–Трясця.– бурмотіла я, дивлячись, як на нас витріщаються люди.
Я простягнула їй руку і потягнула на себе. Мушу визнати корова вона та ще, бо в мене дуже заболів поперек.
– Розтягнення зв'язок і забій трьох пальців. – зробив висновок лікар, вішаючи знімок на підсвічену дошку. – Я випишу мазі та знеболювальне.
Велла лежала на кушетці, за ширмою, я стояла трохи далі, склавши руки на грудях.
– Але лікарю, хіба в мене немає перелому? Нога боліла так сильно, я думала, що помру... – захлипла вона, показуючи на перебинтовану еластичним бинтом ногу.
– Ні. – відповів док.– Це розтягнення. Але слід поберегтися, нога зараз дуже вразлива.
– Поберегтися?
– Виключити фізичні навантаження, дотримуватися спокою, поменше ходити.
– Тоді, може, віднесете мене в таксі?
Лікар нервово реготнув. Я подумки йому поспівчувала, бідолаха сприйняв це як жарт.
– У цьому немає потреби міс, вас підвезуть на кріслі–каталці.
– Як інваліда?!
– Адже вам потрібна допомога, хіба ні?
– Так, гаразд. Спасибі, лікарю, я пішла.– сказала я, не витримуючи.
– Стривайте, ви хіба не сім'я?
– Я вперше її бачу.– які солодкі ці слова, я смакувала їх, як гарно витримане вино.– Мені довелося її сюди доставити, хвала богам мене вона не просила нести її на руках.
Лікар кивнув.
– Одужуйте. Я покличу медсестру.
Я взяла сумку і візок.
– Ти, що мене тут покинеш?– здивувалась Велла.
– О, ти схоже нарешті купила мізки!– розреготалась я.
– Ну, взагалі–то це через тебе я тут зі зламаною ногою.– здійняла брови вона.
– У тебе не зламана нога. – закотила очі я.– А тепер, поясни, поки я тобі не вклепала, в чому моя вина?
– Ти мене зіштовхнула, ку–ку!
– Я тебе відсунула. Ти сама спіткнулася.
– Це неважливо. Але якби не ти...
– Якби ти не ув'язалася за мною, все було б нормально. Так, все, котись до пекла.
Я викотила візок і пішла до ліфта. Благо сьогодні п'ятниця. Я прийшла додому і почала наспівувати B–52's. Я посадила Олівера на стільчик і зав'язала слинявчик, помішуючи кашу. Я наблизилася до його обличчя і наспівала:
– Рок Лобстееррр.– він розреготався, я чмокнула його в ніс і почала годувати.
У дитинстві я не могла зрозуміти, як можна чинити так, як батьки. Зрозуміло, турбота, переживання, труднощі виховання, але з деякими методами я була такою мірою не згодна, що в мене мізки скипали. А сказати про це я не мала права. Тато намагався не виховувати мене вже так завзято, як мати, але однаково любив повчити розуму–розуму, коли йому випала нагода. Він любив пожартувати над моїми стараннями, нехай і кострубатими, або підколоти мою манеру говорити чи фарбуватися. Він ненормальний, хоч і батько мені, і я відчуваю до нього повагу (і нічого більше) за всі свої вісімнадцять років у його будинку, але він ненормальний. Хоча і в половину не такий ненормальний, як мати. Вона взагалі, по–моєму, невментозник. Ні, чесно, я люблю її (якось пересмикнуло, бо в нашій сім'ї слова любові не говорив ніхто, та й у дитинстві від подібного відучували) все–таки вона моя матір, але присягаюся, ця людина просто схиблена на повазі. Кожна моя фраза піддавалася грубим лайкам і тирадам про життя, тому що в кожному неформальному висловлюванні вона вбачала гостру неповагу до себе, як до матері. Я не маю права підвищувати голос, або відповісти хоч раз їй так само як вона відповідає мені, а мама вирази не завжди підбирала. Що мені найбільше приносило задоволення, так це те, що в її курячому мозку ми з батьком – два шматки лайна, які висмоктують з неї нерви, а Ві взагалі ніби не існувала. Батькові просто начхати, він живе рівно, і щиро стомлений від її одвічних депресій і зривів у наш бік. А я, як виявилося, з ніхера починаю кричати, огризатись і грюкати дверима. Думаю, навіть із такими ненормальними батьками, я маю дещо спільне з вами, гадаю, всі були в ситуації, коли тебе дзьобають у тім'ячко години півтори, і ти весь цей час терпиш, потім різко вибухнув і тобі за це прочитали лекцію про нетерпимість. Неважливо. Я до чого веду. Я багато методів виховання своїх батьків не схвалювала і не схвалюю досі. Були ті моменти, коли я не розуміла в чому річ, мене дратували ці бесіди про виховання і це вічне "не горбся", "не дивись у комп'ютер, коли я з тобою розмовляю", "не смій говорити зі мною таким тоном", "повернись додому не пізніше сьомої", та інше. І тільки зараз, у свої двадцять два, маючи дитину під опікою, я розумію, що буду муштрувати його абсолютно так само. Я ненавиділа мити посуд, і мене дратувало, коли батьки мовчки вставали з–за столу, і ніби само собою зрозуміло, що посуд мию я, а коли я посміла заперечувати встановленим правилом, до моєї кімнати увірвався вихор крику та слини у мій бік. Я досі ненавиджу його мити, звісно, я мию його, тому що живу одна і малий поки що... малий, але хріна я буду його мити, стукне йому дванадцять! Тому, що я працюю, а він удома в «контру» катає і рахує своє перше лобкове волосся, можна вже матері й допомогти. Те саме стосувалося прибирання в домі. Це було для мене пеклом, бо навіть коли я вилизувала кожен сантиметр хати, мама знаходила до чого причепитися. Я навряд чи буду прибирати в будинку, коли малий подорослішає. І справа не в статі дитини. Раніше говорили, ніби дівчисько має з дитинства вчитися бути господинею, а хлопчик заробляти гроші, а ніхрена. Обидва нехай пашуть, як раби на галерах. Коротше, колись він житиме один, і вже краще йому жити в чистоті, не помре, якщо повчиться ганчірочкою помахати, та підлогу помити. І так само я ненавиділа, коли мама вривалася в кімнату без стуку. Ні, я не займалась самовдоволенням, все прозаїчніше, я танцювала, і так виходило, що стіл мій стояв ліворуч від дверей, ліжко майже біля самої стінки біля дверей праворуч, а між ними лежав килим і був великий простір для маневру, і виходив він просто на двері, відповідно, коли вона заходила, зустрічалася віч–на–віч зі мною, спітнілою та захеканою, під вульгарний трек S&M Ріанни, сенс якого я на той момент не до кінця розуміла. Слава богу. Зараз же я, напевно, буду чинити так само. Я начебто розумію, що колись він увійде в пубертатку, і почне місити свою недосвідчену піпірку, але мені однаково хотітиметься йому в цьому перешкодити. Тому, що шкідлииивоо, негарнооо, непрааааавильноооо, і а ти руки помив? Господи, та я ж його ув'язню. Так само я скаженіла, коли мама починала тиради про те, що я маю її поважати, розмовляти в потрібному тоні, дивитися на неї, а не в телефон, комп чи займатися своїми справами, а за великим рахунком, я з'їжджу Оліверу по пиці, якщо він у свої п'ятнадцять заліпить вуха навушниками і про себе матюкатиме мене по чому світ стоїть за те, що я причепилася до нього за розгардіяш у кімнаті. Тому, що я тобі, маленький засранцю, усю свою юність віддала і купу бабок, цінуй або вали нахрін із мого дому. Ні, останнього казати не буду, бо незміцнілий розум підлітка сприйме це як команду і на ранок він збере сумку і піде вештатися по гаражах своїх приятелів, доки його батьки не впізнають і не випхають під сраку назад на мій поріг. Так само не буду зупиняти потяг до чогось у ранньому віці. Я хотіла танцювати, але мама сказала, що це безглуздо, і я розучувала танці в інтернеті, а коли травмувалася, брехала, що це сталося інакше. Коли захотіла грати на барабанах, батько сказав, що для дівчинки це дурна ідея. І ця мрія так і залишилася в межах мрій. Так само, було коли я років у десять хотіла спробувати щось приготувати. Мама стусанами виганяла з кухні, тому, що я можу спалити будинок. А за підсумком, вона мені у шістнадцять колупала мізки, що я доросла я дилда, а приготувати їй нічого не можу. (Хоча я можу, але для неї не хочу цього робити, я взагалі обожнюю готувати, імпровізувати на кухні, це шикарно, особливо якщо любити пожерти, як я) так само було і з моїми першими віршами. Вона розкритикувала в пух і прах мою поезію, хоча я в ній стала майстром і всі, з ким ділилася, говорили так. З прозою я не дружна, але поезія мені більше до душі. Я довго не писала після її руйнівної рецензії, а коли почала знову, не дала їй прочитати жодного чотиривірша, хоча вона просила. Моя мати просто вміла руйнувати все, до чого торкалася. Не знаю, чи то вона не впевнена в собі, чи то просто ненавидить усіх, крім себе, але подібні речі мене виморожують. Зараз я розумію 5% тих речей, які вона робила. Цілком можливо, що я навіть чинитиму в дечому так само. Втім, решту її дій я запам'ятовую, як посібник із того, як НЕ потрібно виховувати дітей. Не знаю, як вийде. Але я дуже хочу постаратися. Хоча мені страшно, що буде в підлітковому періоді. Знаю точно, що тиснути не буду, але буду дуже хвилюватися про те, з ким він дружить, чи пробував щось вживати і з ким зустрічається, чи безпечно. Боже, я з глузду з'їду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матір, Кайла Броді-Тернер», після закриття браузера.