Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

один за одним дзвінки. Вадим вимкнув звук, а потім і сам телефон.

— Це одна з найнеприємніших речей, які мені доводилося робити, — промовила медсестра.

— Схоже, в нас нічого не вийшло, — зауважив Лужний. — Лілю, вона аферистка, і я повинен її знайти.

— То ви заради цього сюди приїхали? — запитала дівчина.

— Можна й так вважати, — він ствердно кивнув головою. — Допоможеш мені?

— Так. А що я маю робити?

— Ну, деякі думки Андрій Іванович, сам того не бажаючи, нам підкинув. Якось я про це не подумав. Вона ж втекла з апаратом Ілізарова на нозі. А отже, колись його доведеться знімати. Власноруч зробити це неможливо. Тому їй доведеться звертатися до травматолога. Можливо, вже звернулася і не виключено, що за місцем проживання. Знаєш, скільки травматологічних відділень по всій країні? Кабінетів, травмпунктів? От і знадобиться твоя допомога. Мусиш обдзвонити усі.

— Я згодна, — не вагаючись, промовила вона. — А як питати? Справжнє прізвище нам невідоме.

— Це не важить… — Вадим замислився. — Завтра принесу довідник медзакладів по країні. Я прийматиму хворих, а ти сховаєшся до перев’язочної і почнеш по порядку. Навряд чи вона здалека сюди потрапила. Тому почнемо з навколишніх міст. Говоритимеш, що пацієнтка приблизно тридцяти років втекла з інвентарем. Ми точно знаємо, що в неї перелом гомілки. Може, нам щось і вдасться.

— Будемо сподіватися, — згодилася Ліля. — А ви упевнені, що від Щерби у цьому відношенні більше ніякої користі?

— Звичайно, ти ж сама усе чула.

— Тоді дайте мені цей телефон.

— Навіщо? — не зрозумів Лужний.

— Будь ласка.

Він простяг їй трубку і Ліля натисла на кнопку виклику, а коли там відповіли, вона промовила:

— Пробачте, це невдалий жарт. Я не Галя, напевно ви це помітили. Зовсім інша людина, яка знайшла цей телефон. Його просто викинули. То ж, забудьте усе, що я говорила.

Вона поклала телефон на стіл.

— Чому ти так вчинила? — поцікавився Вадим.

— А що поганого вам Андрій Іванович зробив? Навіщо йому мучитися і на щось сподіватися? Ви може й не знаєте, як воно.

— Та ні, знаю надто добре, — похитав головою Вадим.

Зранку у приймальні завжди багато людей. Усі квапляться якнайшвидше підписати папери і вирішити свої питання до того, як головлікар піде з кабінету в інших справах.

— Кажу вам — присядьте, — наполягала секретарка. — Вони там вже майже годину. А ще краще — йдіть. Щойно головлікар звільниться, я вас покличу.

— А хто там у головного? — пошепки запитала Гаврилівна.

— Слідчий прокуратури! — так само пошепки відповів Вересюк.

З-за подвійних дверей чулися крики, хоча слів було не розібрати.

— Піду я від гріха подалі… — старша операційна сестра тихенько вислизнула за двері.

— Схоже, Володимире Васильовичу, потрібна ваша допомога, — сказав Рябокінь, марно намагаючись дослухатися.

— Ні, я на амбразуру не бажаю, — знизав плечима Вересюк, забираючись геть.

— Знаєте, що, Степане Петровичу, — зауважила секретарка. — Ви б також ішли. Кому-кому, а вам у цій ситуації найбільше може не поталанити.

Нікому би не стало уяви припустити, що відбувається усередині. Костогриз лупашив важкою текою по столу, і з неї навсібіч вискакували папери, розлітаючись по підлозі.

— Тихше, припиніть! — перелякано просив Валігура. — Припиніть кричати, інакше це розійдеться по всій лікарні.

— А вся лікарня вже давно втратила здоровий глузд! — волав не своїм голосом Костогриз. — І психіатр, уявіть собі, також! Навіть ви, розумна людина, таке верзете! Причім, на повному серйозі!

— Ото ж бо й воно! — підняв палець догори Валігура. — Якщо про це говорять розумні люди, то може варто прислухатися? Григорію Віталійовичу, ви комплекси свої відкиньте хоча б на кілька хвилин. І подумайте про те, що я сказав. І спробуйте зробити так, щоб сапери ваші на чолі з Полянським припинили лазити по підвалах. І нічого не замуровуйте. А я за той час відшукаю креслення. І нехай усе бодай трохи вляжеться. А потім я направлю до вас двох своїх надійних людей і не виключаю, що ви будете мені за це дякувати.

Костогриз несподівано заспокоївся.

— Можливо, так і станеться. Але для цього… — головлікар знову потягнувся руками до теки, а його голос набув зловісних інтонацій: … вам спочатку треба мене посадити! Запроторте мене до буцегарні і от тоді вже робіть, що забажаєте! Лізьте у підвали й рийте хоч до центру землі! А поки я тут головний лікар, нехай всі втрачають розум лише за моєю спиною! І не дай Боже мені це побачити!!!

Цього разу чай мав аромат якихось нових трав. Чашки стояли на столі, а усі троє скупчилися біля комп’ютера.

— Точно не знаємо, — розповідав Хижняк. — Але чули, що на нашого Рябоконя завели справу. Слідчий Валігура розмовляв окремо з кожною з дівок відділу статистики. А вони — самі розумієте, рознесли по всій лікарні.

— Це точно, — погодився Журбенко. — Вони за кавою усім кістки перемивають.

— Тому зникнення проектної документації можна вважати вже фактом. Щоправда, невідомо, коли саме вона пропала.

— Яке це має значення? — зауважив Журбенко. — Років з тридцять тому усі папери були на місці, коли корпус добудовували. Тому вважатимемо, що вони зникли вже після того. У мене добрий знайомий в архітектурі працює. Попитаю. Якщо справу про зникнення документів відкрили, повинні про це знати й там.

Традиційні пиріжки, що принесла господиня, не були належно оцінені.

— Ми, взагалі-то, обідали… — мляво промовив Цекало.

— Ну, звісно, — погодилася вона. — Ось і повечеряєте.

— Якщо проектну документацію поцупили, — продовжував Журбенко, — в ній можна знайти якусь підказку. Ви згодні? Тому для нас з вами дуже добре, що вона зникає. А спохопилися тепер саме тому, що її затребували сапери. І оскільки її немає, вони, сподіваюся, не знайдуть нічогісінького, як і усі їхні попередники. Навіть якщо упевнені тепер, що під стінами щось заховано.

— А чому сапери повинні бути в цьому впевнені? — не зрозумів Ігор.

— Німці замінували чомусь саме цю ділянку. А навіщо?

— Важко сказати… — промовив, жуючи, Хижняк.

— А ти подумай. Якби хотіли висадити увесь монастир — зробили б це одразу. Але заклали вибухівку, щоб рвонуло тоді, як хтось лізтиме. Адже саме у момент вашого проникнення запустився годинниковий механізм. Розумієте, який в них був розрахунок?

— Ні, — чесно зізнався Цекало.

— Той, хто мінував підвал, не збирався знищувати монастир. Адже під ним скарби. Та й архіви дивізії не навічно ховалися. Гадаю, є якийсь секрет, завдяки якому дістатися до захованого у принципі легко і не треба нічого руйнувати. От тільки здогадатися як — надзвичайно складно.

— Однаково, не надто зрозуміло.

Покинувши жувати, обидва зосереджено думали.

— Гадаю, німці збиралися сховати у підвалах свої архіви. Про них ще за радянських часів багато