Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

говорили. Почали шукати — де краще. Випадково відкрили цей секрет і напоролися на «сюрприз». Ну, звичайно, у планах мали повернутися і забрати усе — як папери, так і скарби. Тому й поставили заряд, але так, щоб лише підхід перекрило.

— Тоді який сенс у годинниковому механізмі? — розмірковував Хижняк. — Не йшов же цей годинник від 44-го року! Ми влізли й механізм запрацював.

— З міркувань гуманності, — із сарказмом промовив Цекало. — Хотіли нам дати час на евакуацію.

— Ось здорова думка, — зрадів Журбенко, — Хоч і не зовсім вірна. Але цей механізм годинниковий для нас із вами — момент істини! Про вас вони не думали. Але турбувалися про того, хто міг прийти по архіви. Йому й хотіли дати час на евакуацію. Розумієте? Тоді сенс годинникового механізму зрозумілий — не вбивати своїх. Лише зробити потаємне приміщення недоступним.

— Ну припустимо, — не надто охоче згодився Ігор. — А у чому ж тоді момент істини?

— А ось у чому. Якби не було скарбів, не було б сенсу й у цьому трюкові. Уявіть — заховані лише архіви, жодних скарбів не існує. Тоді усе просто. Дістається чужий — вибух, усе знищується. Крапка. До речі, таке бувало не один раз. Типова схема.

— Але тоді й до сховку вже навряд чи дістанешся і щось вишукаєш… — зауважив Хижняк.

— Ось! Через це й заряд ставився невеликий, аби лише відрізати шлях до того, що не мав знайти ніхто. А годинниковий пристрій давав змогу шукачам безпечно піти. Окрім того, папери повинні лежати не разом зі скарбами, а окремо. Адже ті, хто ховав архіви, після виходу з оточення мали доповісти про схованку своєму начальству. І по вміст її могли послати когось іншого, тому після вилучення паперів їм і на думку не мало спасти, що тут заховані скарби.

— Цілком логічно… — замислився Ігор. — Справді. Своїх вбивати не годиться… Але й віддавати багатство також не хочеться…

— Нарешті зрозуміли, — полегшено зітхнув господар. — То ж будьте упевнені — воно там лежить. І повірте — зовсім близько.

РозділVІ

Вулицею Роздолу проїхала «полуторка» із солдатами. Грюкнули борти кузова.

— Товаріщ комісар… — почулося крізь віконне скло.

Рука з перснем на пальці відпустила шторку, кімнату затопив морок.

— Пане Казимире, — тихо промовив Потоцький. — При усій повазі та доброму ставленні до вас я не можу цього зробити.

— Ви — відома й могутня людина! — насідав архітектор.

— Про що ви, пане Казимире? — гірко посміхнувся той. — Яка могутність? Немає більше Речі Посполитої! Я втікач, такий само, як і ви. Польща під німцями, а там, куди зібрався, я надто залежний від інших людей, щоб брати на себе опіку над вами.

— Ясновельможний княже! — вклонився Колісник. — Упевнений, ви дістанетеся до Сполучених Штатів без найменшого ризику і влаштуєтеся там. Знаю — вам незручно просити ще за когось. Але я потрібен вам. Приділіть мені десять хвилин, і тоді ви інакше сприйматимете мої прохання про допомогу. Вислухайте мене!

— Гаразд, але швидко, — відповів князь.

— Пане Потоцький, ви пам’ятаєте, як найняли мене для вирішення архітектурних питань при добудові лікарні у монастирі. Я дуже хотів допомогти і старався не за страх, а за совість. Це вийшло випадково. Обстежуючи підземелля, я наштовхнувся на одну невідповідність, яка дозволила мені проникнути у таємницю. Геніальна таємниця, завдяки якій ченці упродовж століть ховають незліченні скарби! Я бачив їх і тримав у руках! Там стільки усього, що неможливо забрати!

— Ви блефуєте, — посміхнувся Потоцький. — Казимире Львовичу, ви блефуєте у надії, що я повірю і візьму вас із собою. Чому ви мовчали до цих пір?

— Я не знав, як вчинити, — мало не плакав архітектор. — Багатство забирає розум! А зараз у мене немає іншого виходу. Візьміть мене. Усі катаклізми в історії рано чи пізно закінчуються. Ви ще відносно молодий і у нас з вами обов’язково трапиться можливість повернутися й усе забрати.

— І все-таки, — стояв на своєму Потоцький, — вам доведеться чимось довести правдивість того, що ви розповідаєте, щоб я повірив. І тоді, можливо, ми поїдемо удвох.

Діставши з кишені золоту монету з Єрусалиму, архітектор простяг її князю. Той розглядав зацікавлено дублон із зображенням двох лицарів на одному коні та написом — «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!», після чого зрештою промовив:

— У мене немає часу перевіряти вашу монету. До того ж, навіть якщо вона справжня, джерело походження може бути іншим. Хто заважав вам, пане Казимире, напхати їх повні кишені, якщо вже помутився розум, як ви кажете? І тоді б не ви у мене, а я у вас просив прихистку у чужій країні!

— Ви праві, княже, — сумно промовив Колісник. — Зараз я шкодую, що не вчинив так. Але де б я це тримав? Зараз воно заховане дуже надійно. Я справді не напхав ними кишені, але у мене є ще кілька. І перстень з великим каменем. Я віддам вам усе. А коли повернемось — буду вашою живою мапою.

— Гаразд, пане Казимире, — промовив Потоцький. — Я беру вас із собою.

— Кликали, Інно Сергіївно? — запитав Цекало, переступаючи поріг заповітного кабінету.

— Так, сідайте, Ігорю Миколайовичу, — запросила вона. — А… чому ви тут?

— Як… Ви ж самі викликали! — не зрозумів той.

— Я маю на увазі, чому ви у лікарні, якщо мали бути у складі виїзної бригади у Гладишах? — суворо спитала Полянська.

— Не вмістився, — розвів руками Цекало.

— Як так… — здивувалась вона. — У машині «швидкої» місця не вистачило?

— Чого ви дивуєтеся? — не зрозумів Ігор. — На час мого приходу там сиділо вже восьмеро. А місць лише шість.

— А… де ж влаштувалися ще двоє?

— На ношах, — пояснив Цекало. — Павло Петрович сів схрестивши ноги по-турецьки, а Марія Максимівна поставила ноги на сходи до бокових дверцят.

— А що — ноші закороткі і для третього забракло місця?

— А чому я маю двадцять п’ять кілометрів їхати на підлозі? — не зрозумів Цекало. — Я ж не бомж!

— То по-вашому виходить, що Марія Максимівна і Павло Петрович бомжі?

— Це їхня особиста справа, — байдуже промовив Цекало. — Марія Максимівна ще при Сталіні виховувалась. Вона й на підніжці їхатиме, як накажуть. А я лікар, фахівець, і живу у європейській країні. Ви самі казали на п’ятихвилинці, що повага хворих до нас починається з нашої поваги до самих себе. Хочу ще зауважити, що якби там хтось помирав без мене, я б також на підніжці поїхав. А усі, хто бажає лікуватися — он вони, під дверима. Вже сидять. Навіщо я їхатиму на підлозі, аби тягти за вуха тих, хто не бажає?

— Ігоре Миколайовичу!!! —