Читати книгу - "Метаморфози"

шию,

Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні

Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.

Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.

Та не такою була його рана, щоб тут же від неї

Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило,

Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали, —

«Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно,

Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,

/180/ Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.

«Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо

Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя

Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.

Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим

Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,

Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.

Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом

Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він

Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом, —

/190/ «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею!

Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,

Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова

Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть.

Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.

«Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони

Вас оберта на стовпи. Ану, всі за мною! Накиньмось

І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»

Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,

Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.

/200/ Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,

Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою

Глянув Горгоні в лице — і на камінь перемінився.

Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,

Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.

Щойно той здивувавсь, — а вже й сам став такої ж природи,

На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.

Довго б мені довелося мужів із незнатного роду

Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;

Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!

/210/ Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,

Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,

І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,

Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить

Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,

Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко, —

«Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе,

Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,

Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади

Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!

/220/ Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.

Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки

Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!»

Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.

Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:

Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може, —

Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,

Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі

Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:

Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».

/230/ Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко

Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.

Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла

Шия, і навіть текуча сльоза його — закам’яніла.

Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —

Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

А переможець Персей із дружиною гордо вступає

В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду

Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,

Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння.

/240/ Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,

Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,

Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,

Ні його лиха важкі не зм’якшили: ти весь невблаганним

Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.

Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею

Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.

Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи

В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

/250/ Золотородного брата свого Трітонія досі

Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,

Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,

Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,

До Гелікону, де Діви{229} живуть. Досягнувши вершини,

Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:

«Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї

Кінь Медузи{230} крилатий пробив своїм гострим копитом.

Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.

Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».

/260/ Мовить Уранія{231} їй: «З якою метою, богине,

Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.

Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно

Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу.

Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,

Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,