Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

із ним і залишайтеся поряд, щоби впевнитись, що він точно це зробить. Доки вони з Чарльзом не опиняться під вартою, ви з дітьми в небезпеці.

Гаррі Боулз зізнався мені, що цього цілком могло вистачити на те, щоб його позбавили ліцензії. Як судовий службовець він зобов’язаний був видати Ґері Льюїнґдона представникам влади. Але, казав адвокат, він достобіса добре знав: усе, що розповіла йому Ділейн, аж ніяк не тягне на справу проти будь-кого з братів. Цього не досить, щоб когось обвинуватити. А вона достатньо розповіла йому про брата Ґері, Таддеуса Чарльза, щоб наразити на небезпеку його власне життя та життя його дружини, якщо Таддеус коли-небудь дізнається, щó йому відомо.

Коли Ділейн уперше прийшла до нього й запевнена, що Чарльз — «убивця 22 калібру», він їй не повірив. Та, на відміну від шефа поліції Веса Андерсона й лейтенанта Пола Шорта, він віддавав належне Ділейн: вона не дурна. Вона сильна кмітлива жінка.

— Знаючи Ділейн, — мовив він, — вважаю малоймовірним, що вона була просто невинною спостерігачкою. Ділейн Льюїнґдон завжди була жінкою, яку варто сприймати серйозно.

Поклавши слухавку та впевнившись, що мій телефонний звукозаписувальний пристрій спрацював правильно, я кілька секунд сидів нерухомо. Ані Стекмен, ані будь-хто інший, пов’язаний із розслідуванням, не знали, що ввечері напередодні затримання Ґері його дружина телефонувала адвокатові й почала здійснювати план арешту «вбивць 22 калібру». Впіймання цих убивць зовсім не було щасливою випадковістю, як казав Чемп, або наслідком жадоби, як гадав Стекмен. Ґері скористався кредитками Енніка навмисно, тому що адвокат його дружини вмовив на це.

Щасливий телефонний дзвінок допоміг знайти одну з відсутніх частинок 22-каліберного пазла. Тепер же мені було потрібне таке саме везіння з Клавдією.

3

Коли 10 листопада 1983 року я зателефонував Рассу Мілліону в Остіні, штат Техас, щоб обговорити його спогади про роботу над справою для «Плейбоя», серед інших людей я спитав його й про Діно Політіса.

— Знаєте, він справжній грубіян, — зазначив тоді Мілліон. — Вочевидь, усі це знали. У поліції мені казали: «Будьте обережні з цим типом».

— Ви коли-небудь зустрічалися з ним?

— Ну, Дай звів нас через якогось іншого хлопця, і ми хотіли зустрітися з ним десь о четвертій. І тут він телефонує та каже: «От що, я не можу о четвертій. Буду десь ближче до сьомої». А я кажу: «Гаразд, зателефонуйте мені, я буду в Дая». Тоді він телефонує мені о сьомій і хоче, щоб я зустрівся з ним опівночі в якомусь барі на Днищі.

Мілліон пирхнув.

— Тоді я сказав: «Слухайте, я хочу поговорити з вами, якщо ви хочете поговорити зі мною». І додав: «Я готовий зустрітись у “Макдональдзі” о десятій ранку, але я не зустрічатимуся з вами на Днищі — на вашій території — опівночі. Нізащо».

— І що сталося? — спитав я.

— Ми його так і не побачили.

— Він на це не погодився? — уточнив я.

— Ні.

Коли Діно Політіс зателефонував мені на початку січня 1984-го, за чотири місяці після того, як перервав мою розмову з його дівчиною, я був захоплений зненацька.

— Вам досі цікаво поговорити зі мною? — спитав він мене.

Я сказав, що так.

— Ну, може, ми могли б зустрітися, — мовив він, — але я нічого не обіцяю.

Пригадавши застереження Мілліона, я твердо вирішив, що не зустрічатимуся з Діно опівночі в барі на Днищі.

— Звідки ви телефонуєте? — спитав я.

— Із головного відділення Громадської бібліотеки Колумбуса.

Я вирішив, що це там він збирав відомості про мене.

— Гей, звучить як чудове місце для зустрічі, — пожвавився я. І зізнався, що ніколи не бував у Громадській бібліотеці Колумбуса. Він назвав її адресу й погодився зустрітися зі мною найближчого четверга о шостій.

— У головному вестибюлі є лави, — сказав він. — Я знайду вас там.

Після того як він поклав слухавку, я спробував уявити, як це буде — бесідувати з Діно Політісом у бібліотеці. Якщо це виявиться незручно, він зможе запропонувати мені піти кудись в інше місце. Якого дідька, думав я, якщо вже такий досвідчений приватний детектив, як Мілліон, не погодився зустрічатися з Діно на його території, то я точно не маю наміру цього робити.

Тож зателефонував бібліотекарці в Колумбусі, розповів їй, що працюю над книжкою, і спитав, чи є в них приватна конференц-зала, де я міг би розпитати інформатора.

Є, відповіла вона, і я можу нею скористатися.

Я приїхав до Колумбуса за годину до призначеної зустрічі морозного 12 січня 1984 року, щоб розвідати місцевість і знайти безпечне місце для стоянки. Перевірив залу і, дізнавшись, що бібліотека зачиняється о десятій, попросив одного з охоронців зазирнути до мене за кілька хвилин до закриття. О шостій годині я спустився на зустріч із Діно, наказавши собі не надто розчаровуватись, якщо він не прийде.

Та Діно здивував мене.

Він прийшов — охайно вдягнений, у чорному шкіряному пальті. Коли ми піднялися на ліфті до приватної конференц-зали, він запитально подивився на мене.

— Для того, хто не знає цього місця, ви доволі швидко зорієнтувалися.

Мої руки пітніли.

Майже півгодини Діно не дозволяв мені увімкнути диктофон. Підозріливий, нервовий, вибагливий, він виклав цілу низку умов для інтерв’ю. По-перше, він наполягав, щоб я не використовував справжнього імені його дівчини. Я погодився, і ми вирішили, що вона фігуруватиме як Ельсі Мей Бенсон.

Я повинен використати все, що він мені розповість, пов­ністю та без скорочень, вимагав він. Я сказав, що це неможливо, оскільки, як письменник, я сам маю вирішувати, що писати, а що вирізати.

Він сказав, що домовився зі своїм другом зустрітися з нами, і перш ніж я увімкну запис, він дочекається його поради.

Доки ми чекали, Діно спитав, що саме я хотів би знати. Я згадав про те, що деякі речі в зізнанні Клавдії розходилися з тим, що розповіла мені Мері Слатцер, і це прояснювало окремі місця в зізнаннях Льюїнґдонів. Я хотів перевірити деякі з них.

— Що, наприклад?

— Наприклад, Клавдія каже Чемпу, що перед убивствами ви з Боббі проникли до будинку Маккена, бо збиралися його пограбувати.

— Саме так, — погодився він. — Ми це робили.

— А Мері Слатцер казала, що за тиждень перед убивством Мікі хтось вдерся до нього крізь підвальне вікно. Тому Мікі й забив його дошками й тому — якщо вірити зізнанням Льюїнґдонів — вони не могли увійти, як планували, крізь підвальне вікно, а мусили зламувати двері з боку гаража.

— І що? — спитав Політіс.

— Тож ви кажете, що приходили туди з Боббі. Це ви вдерлися крізь підвал?

— Саме так. Вломилися, щоб пограбувати хату.

У мене пальці свербіли від бажання увімкнути диктофон. Я не мав певності, що він повторить це для запису. Але сказав собі: важливо, щоб він продовжував говорити.

— Розкажіть мені про це, — попросив я.

— Розкажу. Знаєте, що я вам розкажу? Чорта лисого! На дідька мені взагалі з вами базікати?

— Ви про що?

— Це дурня, нібито ми з Боббі вдерлися до будинку Маккена. Я сказав це, аби перевірити, що ви з цим робитимете. І ви просто довели мені, що все вже вирішили. Показали, що вважаєте мене звичайнісіньким бандюганом.

Я був ошелешений. Він влаштував мені пастку, і я в неї попався. Тож тепер я перепрошував. Виправдовувався. Пояснював. Мені було страшенно