Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

тухлого м’яса. З усіх боків стукотіли кайла, перегукувалися голоси, хтось надсадно кашляв.

Починаючи від входу та далі, все глибше й глибше, до стін були прикуті каторжники. Ці люди, одягнуті переважно в якесь дране ганчір’я, важко змахували кайлами, відколюючи шматки породи, складали уламки до спеціальних кошиків. Потім приходили інші в’язні й відносили кошики. Десь породу, очевидно, сортували: потрібне спаковували і відправляли, куди треба, решту викидали.

Коли Армахог зі своїми супутниками проходив повз прикутих, ті скоса поглядали на чужинців, але намагалися робити це непомітно, щоб не присікувалися наглядачі. Увагу старегха привернув один: вайлуватий та міцний, з батогом у руці, він проходжувався вздовж ряду бідолах і длубався у зубах. Поруч із ним каторжники затихали і починали енергійніше грюкати кайлами — можливо, уявляючи, що б’ють наглядача.

Уже деякий час управитель говорив, але Армахог, вражений тим, що відбувалося навколо, помітив це не одразу.

— Що? — перепитав він.

— Кажу, деяких можна побачити, — сказав, відсапуючись, товстун. Йому було парко та незручно, він не розумів, навіщо Пресвітлому знадобилося звільняти ув’язнених. Запитувати управитель не наважувався, тому божеволів від цікавості.

Старегх поглянув на Укріна.

— Так, мабуть, — сказав Клинок. — Чом ні?

Управитель покликав наглядача, щось уточнив і повернувся до високих гостей.

— На жаль, поблизу працює тільки один із вашого реєстра. Мабор.

— Добре, — погодився Армахог. — Ведіть до Мабора.

Він пам’ятав цього бунтівника на прізвисько Скажений. У тій історії їхні шляхи майже не перетиналися. Прийняв із рук звільненого від облоги силами його, Армахога, армії — вельможі й передав до рук правосуддя. В результаті Скажений отримав довічне ув’язнення, що, до речі, практикувалося і практикується дуже часто. Подібні хлопці-молодці виправляються рідко, тому їх садять на ланцюг — на все життя, довічно. Коли каторжник постаріє і не зможе підняти кайло, його, можливо, відпустять на волю. Проте, не «коли», а «якщо». На копальнях довго не живуть, це не північний курорт.

Загалом, Армахог і не думав, що ще раз доведеться побачити цього виродка. Та довелося.

Вони наблизилися до скособоченого каторжника, і управитель гукнув до нього. Поряд уже завмер місцевий наглядач, готовий прийти на допомогу.

Повільно, не випускаючи з рук кайла (також прикутого — Армахог лише зараз помітив), в’язень обернувся. Спідлоба позирнув на людей, які обступили його півколом, промовчав.

— Ти — Мабор?

Каторжник мовчав.

Дебелий рудоволосий наглядач почав не поспішаючи розмотувати батіг. Коли розмотав майже повністю, Скажений розтулив вуста:

— Я. Мабор.

Наглядач перехопив погляд управителя і стримав занесену руку. Освинцьований кінчик батога клацнув об підлогу.

— Ці пани прийшли забрати тебе, — товстун вказав на Армахога і Братів.

Скажений сплюнув перед себе та переклав кайло з однієї руки в іншу.

— Вирішили нарешті прикінчити? — запитав презирливо.

Але старегх помітив, як спалахнув лютий, звірячий вогник в очах давнього знайомого. Той, очевидно, впізнав Армахога; але впізнав і Братів, тому не міг збагнути, що відбувається; тягнув час.

— Облиш, — скривившись, наказав Укрін. — Облиш це, Скажений.

— Слухаюся та скоряюся, — каторжник відвісив блазнівський уклін. — Що ще накажете?

Вільний Клинок проігнорував гултяйські закиди колишнього Брата, повернувся до управителя і попрохав:

— Нехай його розкують… коли закінчить виконувати сьогоднішню норму.

— Угода, — сказав Армахог.

Укрін, не розуміючи, подивився на нього.

— Він мусить підписати договір, — пояснив старегх.

— Підпише, — сказав Брат. — Ручаюся.

Сог присвиснув.

Скажений усміхнувся:

— Ручаєшся, Братику? Дякую.

— Не треба подяк, — холодно мовив Укрін. — Ходімо? Я задовольнив свою цікавість.

— Ось що, — сказав Клинок, коли вони залишилися наодинці (управитель пішов потурбуватися про решту «везунчиків»). — Ось що, пане Армахоже. Мені, певно, не варто вам радити, але спробую. Відправте Братів, яких звільнимо, прямо до Кріни. Або нехай чекають тут. Військо на шляху до ущелини проходитиме повз копальні — ось і заберемо. А везти Скаженого до столиці…

— Я зрозумів, пане Укріне. Зізнаюся — саме такі розпорядження я й отримав. Усі сорок сім звільнених дочекаються тут армії і приєднаються, коли прийде час. Сьогодні їх лише розкують та переведуть у карантинні бараки.

— Дякую, — сказав Вільний Клинок.

— Наскільки я зрозумів, ви не симпатизуєте Скаженому, — мовив Армахог, закручуючи кінчик свого рудого вуса. — Тоді чому…

— Облиште, пане старегху, — перервав його Укрін. — Це наші справи, справи Братства. Так треба. Не сушіть голови, у вас є важливіші турботи.

…Відтоді Армахог намагався зрозуміти, яка причина змусила Вільних Клинків рятувати Мабора?

Він зовсім забув про брата, рідного брата Скаженого, і тепер його мучили здогадки. Йому здалося, що Тесса надто енергійно обстоювала звільнення Мабора… — він лаяв себе і казав: що тобі до того? ну що тобі…

— Добрий вечір, старегху. Ви вже повернулись?

Армахог тільки тепер помітив у дверях худу тінь Тієліга. Верховний жрець Бога Війни увійшов до зали засідань і зупинився біля старегхового крісла.

— Все пройшло, як слід?

— Так, усе гаразд, — відповів старегх, думаючи про своє.

— Ну, хоч там… А у нас ускладнення, — жрець сів у сусіднє крісло і втомлено опустив на стіл тонкі засмаглі руки. — Значні ускладнення. Вам необхідно знати.

— Що сталося?

— Досі невідомо, — похитав головою Тієліг. — Зате зрозуміло, що повинно статися. Виходів два. Обидва руйнують усі наші плани. А завтра — військо виходить до Кріни.

Армахог потер скроні:

— Та кажіть уже!

— Хтось пустив чутку, що Талігхіл збирається очолити військо і особисто перебувати у вежах під час облоги. Народ пишається своїм правителем. — Жрець утомлено розсміявся: — Хтось добре пожартував.

— Хто? Невже не знайшли?

— Яка різниця? — підняв голову Тієліг. — Тепер уже пізно. Залишилося зробити вибір.

— Він не може — не повинен! — туди їхати!

— Не може, — погодився жрець. — І не повинен. Але поміркуйте, що буде, якщо він цього не зробить? Ви ж старегх, ви повинні розуміти, що нам необхідні вільнонайманці. Гадаєте, підуть?

Жрець знову засміявся.

— Припиніть! — гаркнув спантеличений старегх. — Припиніть ваш ідіотський сміх — зараз не час і не місце!.. — він осікся. — Даруйте.

Тієліг байдуже змахнув рукою:

— Це ви даруйте. Сьогодні я трохи не в собі. Розумієте, помер мій друг, дуже давній друг. Він продавав амулети Бога Успіху. Скажіть, Армахоже, ви вірите в успіх?

— А що залишається робити?

— От бачите, — мовив жрець. — От бачите. — Він підвівся: — Поміркуйте, може, порадите хлопчику щось путнє. Я, на жаль, нічого не зміг. На добраніч.

Тієліг пішов. Старегх потер перенісся і, розгублений, встав з крісла. «Щось путнє»… Мені б хто порадив.

Він залишив залу нарад, рушивши до правителя.

Була пізня година, надто пізня, щоб у коридорах палацу можна було когось зустріти. Однак Армахог зустрів, і тим «кимось» виявилася Тесса. У супроводі довготелесого засмаглого охоронця вона, схоже, прямувала туди ж, куди і старегх —