Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

на післязавтра заплановано виступ війска до Кріни.

— Зрозуміло, — сказала Тесса. — Пани Сог та Укрін поїдуть на копальні, а ми з паном Кеном займемося реєстром Братів. Гадаю, за дві дні все буде готово.

Талігхіл заклав руки за спину:

— Добре. В такому разі — до вечора.

— Так, мій правителю. До вечора, — вона спробувала вкласти в ці слова дещицю кокетства — здається, вдалося.

Сог з Укріном здивовано перезирнулися, але промовчали.

Войовниця познайомила з ними Армахога й пішла з Кеном — роботи на сьогодні було по зав’язку. Післязавтра буде підписано угоду, і до цього часу необхідно зібрати імена всіх Клинків, які вступають на службу до Пресвітлого. Крім того, Тесса зобов’язана знайти вихід із пастки, в якій вони скоро опиняться.

(зміщення — розплавлене золото ранкових променів капає на очі)

— У мене є ідея, — сказав Кен.

— Що? — не зрозуміла Тесса.

Вона сиділа у загальній залі «Благословення» і кілька годин поспіль безперервно реєструвала Вільних Клинків. У приміщенні було шумно й задушливо, і — ні ковточка свіжого повітря! Навколо тиснулися, сиділи, стовбичили, підпираючи стіни, Брати; сміялися, випивали та закушували, і знову випивали, закидаючи масні дотепи з приводу того, що відбувається, часом з серйозним виглядом підходили до столу войовниці, щоб назвати своє ім’я та поставити підпис (найчастіше — кривий хрест і чорнильний відбиток вказівного пальця).

Звичайно, їй допомогали. Без допомоги Тесса не впоралася б і до наступного року. По-перше, не всі Вільні Клинки квартирували у «Благословенні Ув-Дайгрейса»; по-друге, вони з’являлися там час від часу — довелося посилати Кейоса, сина хазяйки «Благословення» Дімицці, на пошуки. А Тесса тим часом писала, писала й писала. Це виявилося неймовірно важко: спілкуватися з такою кількістю людей, більше того — керувати ними. Вільні Клинки тим і особливі, що ніколи ні від кого не залежать; тому і називають себе Братством, а не Орденом або, наприклад, міністерством військового мистецтва. Однак тепер усе змінювалося в їхньому житті — і в житті Тесси передусім.

Якимось незбагненним чином Кейосові вдалося зібрати майже всіх, кого тільки можна було. Решта мала з’явитися надвечір, бо чутки про те, що відбувається, поступово поширились містом. Перепис тривав досить довго, войовниця втомилася й кумекала повільно.

— Що?

— Я, здається, знаю, що нам робити, — пояснив Кен. — 3 ущелиною та вежами.

Тесса відсунула реєстр, повернулася до Брата.

— Ну?

У черзі, що витягнулася аж до дверей, невдоволено загули, і войовниця розлючено гаркнула:

— Перерва!

Клинки, спантеличено знизуючи плечима, розходились по залі, щоб випити і перекусити, і знову випити… і так далі. Все-таки сьогодні — останній день гульби. Завтра — на роботу.

— Ну?! — нетерпляче повторила Тесса.

Кен несміливо почухав потилицю:

— Буде складно, звичайно. Але нічого іншого…

— Ну ж бо?!!

— Візьмемо з собою Пресвітлого.

— Куди?!

— У вежі, — пояснив Кен.

— Що, так просто візьмемо та й візьмемо? — вколола войовниця. — У нього не питатимемо?

— На жаль, «просто взяти» не вийде, — похитав головою Клинок. — Тут доведеться постаратися, але це — порятунок для нас усіх.

Тесса заплющила очі й зрозуміла, що страшенно змордована.

— Ти що, викрадення замислив?

А я, дурепа, вже сподіватися почала…

— Ні, звичайно, — було незрозуміло, чого в голосі Кена більше: роздратування чи глузування над наївною Сестрою. — Це мій брат віддає перевагу викраденням. Ми підемо іншим шляхом. Головне — робота з простими людьми, з масами.

Войовниця махнула рукою: пояснюй, мовляв. А я помовчу та послухаю.

— Коли ти посилала Кейоса шукати Братів, я з ним попередньо переговорив, бо ця ідея вже тоді прийшла мені в голову — просто, не хотів завчасно тебе обнадіювати. Раптом не вийшло б.

Він помовчав, чи переводячи подих, чи очікуючи від Тесси запитання на кшталт «Вийшло?» Не дочекавшись, Кен продовжував.

— Хлопчик мусив не просто відшукати Братів та переказати, щоб вони прийшли в «Благословення». Він щоразу згадував, мовляв, сам Пресвітлий поведе їх у бій. Тепер зрозуміло?

— Нічого не вийде, — сказала Тесса.

— Правитель говорив тобі, що не поїде в Кріну? — запитав Кен, не звертаючи уваги на слова войовниці. — Не говорив. То що заважає зробити вигляд, наче ми зрозуміли його так, як потрібно нам?

— Він зробить, як захоче, ми йому наказувати не можемо. Не забувай, він — Пресвітлий.

Кен хмикнув:

— Поки що Пресвітлий. Чомусь мені здається, що брати Хпірни захочуть перекласти важкий тягар влади з плеч Талігхіла на власні. Дуже зручно, до речі: оскільки їх двоє, один володарюватиме в Хуміндарі, інший — в Ашедгуні. Ось так. А якщо народ зневіриться в Пресвітлому, той ніколи не збере армію, здатну відбити натиск хумінів. Усе просто, Тессо.

— Надто просто.

— Іншого виходу в нас немає. А тепер — і в нього.

— Тобі не здається, що ми заманюємо в пастку надто небезпечного звіра?

Брат жорстко посміхнувся:

— Це вони поставили пастку на нас. Тепер ми показуємо кігті.

— Гей, шикуйся! — гукнула войовниця, повертаючись обличчям до Клинків. — Хто наступний? Перерва скінчилася!

— То що ти вирішила? — впівголоса запитав Кен.

— Там побачимо, — кинула вона через плече. — Як тебе звати?.. Ось тут розпишися. Так, став хрест, потім вмочиш палець у чорнило й о-ось тут…

(зміщення — невидимий вітер ворушить волосся)

Армахог повернувся лише ввечері наступного дня, запилений та стомлений, ніби каторжник на копальнях. Він зайшов додому перевдягнутися, поцілував Валькіде й повідомив: буде пізно. Дружина мовчки кивнула — вона розуміла, що до чого. Інколи старегх їй заздрив.

Він прийшов до зали нарад і на свій подив виявив: нікого немає. Незвично, адже останніми днями всі, хто був причетний до пов’язаних з війною проблем, ледь не жили у залі. А тепер — нікого.

Мабуть, пішли вечеряти.

Він присів на крайнє крісло і спробував хоч трішки розслабитися. Біль поселився у кожному м’язі, як після тривалих тренувань з фехтування. Армахог згадав поїздку на копальні, безжалісне сонце, голі рубцьовані спини каторжників, брязкіт ланцюгів. Вони з Укріном та Согом сиділи в хиткій халупці управителя, а хтось із «підошов» бігав шукати його.

Управитель — товстий спітнілий чолов’яга з вологою лисиною — спочатку ніяк не міг зрозуміти, «чого треба», і лише сторожко косився на двох Клинків. Потім збагнув, що від нього вимагається, й запропонував панам — поки збиратимуть «везунчиків» — або залишитися тут, або податися на екскурсію по копальнях. Старегх погодився прогулятися. Согу та Укріну це теж видалося цікавішим, аніж спливати потом у халупці.

Біля входу в шахту їх обволік важкий та смердючий чад; він осідав на тілі щільною маслянистою плівкою — суміш поту, людських та тваринних екскрементів, металу, камінного пилу, крові та