Читати книгу - "Vivat Academia!"

запопадуть нас у Місті, — подумала Ляна. — Вони тепер знають наші обличчя. А отже, ми мусимо з ними розібратися».

Думка була холодною і беземоційною. Ніякою. Ляна навіть страху не почувала. Недоречно пригадалося те, що чула у власній свідомості, стоячи поруч зі шматками плоті.

«Можливо, я тепер більше істота, ніж людина?»

Ні. Ляна відмовлялася у це вірити. Доки вона не погоджувалася із таким станом речей — лишалася собою. Адже ніхто не міг відібрати у неї право на вибір.

Тим часом виявилося, що дівчата переоцінили свої сили — переслідувачі наздоганяли. Відстань між ними неминуче скорочувалася. Молитви Ели виявилися далеко не такими ефективними, як бажання чоловіків швидше дістатися до жаданої здобичі.

«А раптом нас схоплять? — Ця думка була такою самою холодною і виваженою, як попередні. — Даблдекер казав, що інформація на цій картці може спровокувати повстання. Чоловікам, котрі за нами женуться, вона так точно дуже важлива.

Даблдекер казав передати картку Таєву, але за таких умов…

Я мушу щось зробити».

На якийсь мент власне та Елине життя видалися Ляні не більше як двома Словами у неймовірно заплутаному і складному візерунку.

А потім вона розломила картку, яку тримала у руках, навпіл, пошкодивши код «швидкої відповіді», розірвавши його на дві нерівні половини. Відскубла за допомогою нігтів ще шматочок, зовсім маленький; вкинула його собі до рота. Проковтнула.

Ела бігла поруч. Її губи ворушилися — Лянина подруга читала молитви.

До будівлі, з якої можна було потрапити в акведуки, лишалося зовсім нічого.

До чоловіків, котрі бігли за дівчатами — ще менше.

Неподалік щось горіло. Сміття, відсторонено подумала Ляна. У районах беззаконня його часто спалювали, як у часи до дві тисячі дванадцятого року. Роботів-прибиральників тут також не було. Вони б заважали змаганню. Особливо проблематичним сміттям, наприклад, трупами учасників змагання, опікувалися каральники.

«Вогонь!»

Схопивши Елу за руку, Ляна змінила напрямок бігу. Тепер дівчата бігли не до дверей із захованим пристроєм відмикання, а до смітника. Великий, чорний, він тхнув падаллю, а всередині смітника палав темно-помаранчевий вогонь.

У цей вогонь Ляна і вкинула дві половинки картки. Полум’я охопило їх одразу і спопелило вмить: тепер відновити інформацію було неможливо.

Полегшено зітхнувши, Ляна повернулася до переслідувачів.

Ті, схоже, втямили, що загнали дівчат у глухий кут, і спинилися. Тепер вони підходили ближче поволі, з усмішками на обличчі, що більше скидалися на хижі вищири. Ляна пригадала першу посмішку Даблдекера, яку вона сьогодні побачила.

Тепер вона знала, у кого він вчився.

«Захід був би таким самим, якби вижив, — виникла думка. — А Воля… Волю б убили. Давно. Як тих дівчат.

І тільки що з Вірою — невідомо. Сподіваюсь, у неї все гаразд. Вона завжди могла дати собі ради».

— Йдіть звідси, — рівним голосом сказала Ляна. Почуття страху поволі зростало, але здатися дівчина не могла. — Звільніть нам шлях.

Вона не стала прислухатися до того, що почулося у відповідь. Мабуть, Пацюківна могла б дечому навчити мешканців районів беззаконня… проте навряд чи багато чому.

Ела більше не молилася. Вона дивилася на Ляну великими зляканими очима. Губи зі шрамом біля правого кутика дрижали — Ела не хотіла помирати, тим паче так: чи не вперше Ляна бачила свою подругу у подібному стані.

Цей вираз Елиного обличчя змусив Ляну прокинутися, згадати, що вона здатна не тільки на слова, але й Слова. Лівою рукою накресливши у повітрі візерунок і прикусивши нижню губу майже до крові — таким болем відгукнулася правиця, — дівчина потягла за собою подругу.

Кістки — залізо, розчинная кров, розчин струмує у жилах, агов, де ті лишились, що дихають небом, де ні боятись, ні снити не треба, розум — залізо, дроти — почуття, можна мовчати, не можна кричать, горло є штучне, а губи з металу, що розказать, як олії замало, електросерце і сльози, мов сніг, механізований радісний сміх, це — мережа, все частина системи, не потребує вона епістеми, це — мережа, в ній любові катма й крові зв’язку не існує — нема…

Відчуваючи, як пришвидшився її власний пульс, Ляна пройшла повз збитих з пантелику чоловіків, на котрих подіяла її запаморока. Ела крокувала поруч із подругою.

Пересуваючись якомога швидше, дівчата встигли не тільки спуститися в акведуки, але й пробігти немаленьку відстань. Вже потому за їхніми спинами почувся тупіт і голосні крики. Схоже, переслідувачі прийшли до тями — Ляна правильно розрахувала час.

— Вони наче здобич заганяють, — не втрималась Ела. — Як на мислестрічках.

— Для них ми і є — здобич, — погодилася Ляна.

«Але вони — також здобич. У всьому мусить бути рівновага».

Майже одночасно із цією думкою дівчина помітила те, що очікувала помітити.

Серце Ляни пропустило удар, у правиці прокинувся найгірший із можливих різновидів болю, але падати не можна було.

Ляна почула ворушіння. Вологі, слизькі звуки. Ритмічні ляпанці — наче щось зісковзувало зі стелі і падало долі.

А ще — шепіт. Тепер це чулося саме так: безліч слів невідомою страхітливою мовою намагалися сягнути її свідомості.

Це було неможливо. Разом із гострим запахом крові, який почав мучити ніздрі Ляни, разом із картиною, що виникла перед її зором — шматки плоті, котрі густо вкривали частину коридору… Вони помітно наблизилися до виходу у райони беззаконня — чималу відстань подолали — і збільшилися у кількості.

Долучили до свого рухливого скупчення новий матеріал, не інакше. Ця думка змусила Ляну здригнутися.

Шматки плоті викликали у дівчини огиду. Хотілося заткнути вуха. Не чути. Не бачити.

Тікати.

«Ні. Я не маю на це права!»

Ляна змусила себе випростатися. Ела майже повисла у неї на руці:

— Чого ми зупинилися? Ти будеш креслити візерунок?

Чому це Ела така спокійна, подумки здивувалася Ляна. Згадала, що її подруга не бачить шматки плоті.

Ела, мабуть, думала — Ляна збирається влаштувати пастку за допомогою візерунків. Проте дівчина не мала на це ні сили, ні часу. За візерунки, накреслені лівицею, доводилося розплачуватися болем, а на свою правицю Ляна покладатися не могла.

Тим часом біль у правій руці дівчини дужчав. До того ж, відчувши Ляну, шматки плоті почали поволі наближатися. Шепіт став голоснішим. Слова, у які він складався, лишалися незрозумілими. Натомість свідомість Ляни захопили численні образи. Здається, вона кричала; а тоді її кут зору змінився.

Раптом замість шматків плоті Ляна побачила безліч пуп’янків, що просто на очах розцвітали, перетворюючись на різні червоні квіти — якісь із них Ляна, напевно, бачила на мислестрічках. Важкі червоні чашечки квітів стікали водою, наче кров’ю