Читати книгу - "Vivat Academia!"

— нещодавно пройшов дощ, і тепер ці квіти почувалися, ніби в них вливалося життя: вода напувала їх, чиста, свіжа, мов з гірських озер, тих, що на мислестрічках…

Вода?

Ляна заплющила очі і знову розплющила.

Вона більше не бачила ні коридору з Елою та шматками плоті, ні червоних квітів. Місце, де вона опинилася тепер, було чорною пусткою, та пустка недовго такою лишалася.

Напроти Ляни виникла дівчина із розтріпаним волоссям та випростаною уперед правою рукою. На знайомому обличчі відбився роздратований вираз.

Це обличчя Ляна щодня бачила в дзеркалі.

— То ти і є… Ляна? — дівчина запитала це у свого двійника раніше, ніж щось втямила, а тоді риси обличчя її копії змазалися, розтеклися і поточилися до підборіддя — мов фарба з ушкодженої картини музею, як косметика у спекотний день.

Тепер обличчя у Ляниного двійника не було. Безликий, він вже не мав із дівчиною нічого спільного, більш од того, його існування для Ляни було ляпасом, кинутою до ніг рукавичкою — викликом.

Ніхто не мав права забирати у неї її особистість.

Але ця незнайомка без обличчя і не була особистістю. Вона вже себе занапастила, підпала під контроль Великого іншого. Стала частиною того, що не мало існувати. Тільки частиною, а проте перед остаточним розчиненням ув іншому вона структуризувала його, упорядкувала, як належить.

Ні, вона не була особистістю, але це крізь неї росли квіти із попереднього видіння. Вона була для них водою і землею.

Озерною Дівою.

Однією із безлічі безіменних істот, котрі, імен не маючи, об’єднувалися за своєю сутністю, наче квіти, що їх висаджено в одному садку.

Як шматки плоті, зібрані в рухливу купу.

— Ні! — Ляна сахнулася від свого двійника із криком. Вона не бажала бути істотою, частинкою хворого організму, який помалу відмирав і лише завдяки чужій крові відроджувався знову.

Вона не хотіла, щоби хтось робив за неї вибір.

Варто було про це подумати, як картина перед очима Ляни змінилася Вона знову стояла поруч з Елою в акведуках.

І стояти, судячи з шуму, що стрімко наближався, їм більше не можна було.

— Хутко! — Ляна вкотре за сьогодні потягнула Елу за собою.

— Стривай, а як же… візерунки? — Ела намагалася опиратися, та Ляна не надала їй на це часу. Заплющивши очі, як раніше, дівчина проминула частину коридору, загиджену шматками із плоті. Їхнє ворушіння, шепотіння і гострий запах лишилися позаду.

В уяві Ляни змочені росою квіти розчахнули червоні пащеки: лети до нас, необережна комашко. Адже ми хочемо існувати надалі. Чи жити, чи помирати — неважливо. Ми просто існуємо.

— Акх! — відчувши різкий біль у правій руці, Ляна усвідомила, що на якийсь час до цього він її полишив.

— Нас наздоженуть. — Ела виглядала так, наче ось-ось впаде в істерику. — Вони нас спіймають, Ляно! А ти…

— Я — твоя подруга, — нагадала Ляна. — Ти мені віриш?

Їй вдалося промовити ці слова твердо, та відповіді не було. Можливо, Ела вирішила за краще промовчати.

Незабаром Ляна об щось спіткнулася і ледве не розтягнулася на весь зріст. «Щось» спробувало відкотитися убік, але Ляна вчасно його зупинила, схопивши. А тоді ввімкнула.

Це був загублений нею раніше ліхтарик.

— Га? — Ела видавалася здивованою. Здивування швидко змінилося збентеженням: — Ляно… ти тільки подивись.

У світлі ліхтарика було чудово видно, що посеред коридору лежить ціла купа речей. Одяг, ліхтарі, зброя, взуття, всілякі дрібнички. «Скидається на те, що дехто розгорнув їжу перед тим, як вживати», — промайнула думка.

— Нам до цього діла нема. — Ляна рушила вперед. — Мусимо поспішати!

Ела кивнула. Дивна знахідка лише на мить змусила її забути про переслідувачів.

Крики не так вже й далеко позаду стали для Ели цілковитою несподіванкою.

— Це ж те місце, де ми зупинялися! — Подруга запитально поглянула на Ляну. — Зізнавайся, ти таки лишила там візерунок?…

— Типу того, — брехати Ляна не хотіла. І так багато чого приховувала. — Нам слід вибиратися.

«Доки ті шматки плоті не повернулися».

Далі йшли набагато спокійніше. Божевільна напруга поволі відпускала: вціліли. Цього разу — вдалося. Пощастило.

— До речі, — сказала Ляна, коли вони дісталися драбини, — я придумала, що подарую Талії.

— І що ж? — голос Ели прозвучав не особливо зацікавлено, та Ляну це не зупинило. Вона подивилася своїй стомленій подрузі в очі:

— Квітку з лісу.

* * *

— Ляно, — натхненно повідомила Ела, — ти… ідіотка.

Потому Ляна прослухала голосну відрижку — Ела вже була достатньо п’яною, щоб не стримуватися.

Проте недостатньо, аби не соромитися.

Спостерігаючи, як її подруга прикриває рот рукою і червоніє так, що, здається, от-от спалахне, Ляна зітхнула і простягнула їй повну чарку. Напій у чарці в спудейських колах мав назву «лимонад». Мислестрічки стверджували: такий напій справді був і за навіть кольором на теперішній «лимонад» скидався. Але, здається, до дві тисячі дванадцятого року він не містив алкоголю.

— Дякую, — буркнула Ела, беручи чарку. Сама Ляна не пила, проте їжі віддала належне.

Після повернення із акведуків, дорогою до гуртожитку, Ела влаштувала їй справжню істерику. Мовляв, що це за витребеньки — рятувати якогось сумнівного типа із районів беззаконня, ризикуючи власним життям.

— Це твій Даблдекер мав би рятувати тебе, а не навпаки! — кричала Ела. — Ти наразилася на небезпеку сама і наразила мене — заради нього! А що, якби нас спіймали? Ти уявляєш, що вони з нами зробили би? Ні, тобі йшлося лише про того свого друга та його дурне завдання! Тебе доля тієї клятої картки більше за мою долю цікавила! Нащо ти мене туди потягла, в ці райони беззаконня?!

Ляна слухала, похиливши голову. Коли Ела викричалася, подивилася на неї:

— Тебе ніхто не тягнув. Якби я пішла, а ти ні, то ти ще гірше кричала би. І ще. Я добре тебе знаю. Ми з тобою часто працювали у парі. А Даблдекера я вже й забула, коли в передостанній раз бачила. І, звичайно, він кинувся би нас рятувати, варто було крикнути. Чому ж ти цього не зробила?

— Забула. — На мить Ела розгубилася, але потім знайшла переконливий аргумент: — А можливо, той твій друг нас і підставив! Він же інформатор районів беззаконня, отже, з етикою проблеми у нього. Недарма ту картку тобі передав, хоч і знав, яка вона небезпечна. Він тебе підставив! І чоловіків тих, може, він покликав…

— Ти сама в оце віриш? — запитала Ляна.

Ела замовкла.

— Даблдекер ніколи не був вправним із візерунками, — сказала Ляна. — Я не знаю, якою зброєю він послуговується тепер і чи може взагалі битися чи швидко бігти. Щодо нього я не