Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

що давав змогу відрізняти Шаретта від Жана Шуана. Мала Вандея була простодушна, велика — розбещена. Краща була мала. Шаретт дістав титул маркіза, чин генерал-лейтенанта королівської армії і орден святого Людовіка. Жан Шуан лишився Жаном Шуаном, Шаретт наближається до типу бандита, Жан Шуан — до безкорисливого рицаря.

А щодо таких великодушних ватажків, як Боншан, Лескюр та Ларошжаклен, то їх участь у повстанні — помилка. Велика католицька армія була великим безглуздям. Поразка її була неминуча. Уявити тільки собі напад селянської стихії на Париж, облогу Пантеона об’єднаними силами кількох сіл, виспівування колядок та «господу помолимося», що заглушувало «Марсельєзу», навала юрби дикунів на армію вчених! Це безумство дістало по заслузі під Мансом і Савене. Перейти Луару для Вандеї було неможливо. Вона здатна була на все, крім цього стрибка. Громадянська війна не війна завойовницька. Перехід через Рейн доповнює славу Цезаря і звеличує Наполеона, але вбиває Ларошжаклена.

Справжня Вандея — це Вандея у себе вдома. Там вона більше ніж невразлива, там вона невловима. Вандеєць дома контрабандист, землероб, солдат, пастух, браконьєр, франтірер, козопас, дзвонар, селянин, шпигун, убивця, причетник, лісовий звір.

Ларошжаклен тільки Ахілл, Жан Шуан — Протей.

Вандейське повстання зазнало поразки. Багато повстань мало успіх, наприклад, швейцарське. Але між гірським повстанцем, як-от швейцарський, і повстанцем лісовим, як вандейський, різниця та, що майже завжди, через фатальний вплив оточення, один бореться за ідеал, а другий захищає забобони. Один ширяє в високості, другий плазує по землі. Один б’ється за все людство, другий — за свою відлюдність. Один прагне свободи, а другий — хоче відгородитись від світу. Один обстоює громаду, другий — парафію. «Громада! Громада!» кричали герої Мора. Один має справу з безоднями, другий — з трясовинами. Один — дитя пінявих потоків, другий — стоячих калюж, розсадників пропасниці. Один має над головою блакить неба, другий — чагарі. Один живе на сонячній верховині, другий — у тіні.

Зовсім неоднаково виховують людей верховини й низини.

Гора є цитадель, ліс — засідка; гора надихає сміливість, ліс — хитрість. Стародавні греки недарма оселили своїх богів на верховинах і сатирів у заростях. Сатир — це дикун, напівлюдина, напівзвір. Вільні країни мають Апенніни, Альпи, Піренеї, Олімп. Парнас — гора. Монблан був гігантським соратником Вільгельма Телля[110]. За велетенською боротьбою людського розуму з темрявою, що нею сповнені індійські поеми, височать вдалині Гімалаї. Греція, Іспанія, Італія, Гельвеція — гірські країни. Кіммерія, Германія і Бретань — лісові. Ліс — це варварство.

Характер місцевості визначає багато людських вчинків. Вплив її більший, ніж здається. Коли бачиш похмурі краєвиди, хочеться виправдати людину і обвинуватити природу; в природі відчувається глухе підбурювання. Пустеля іноді має згубний вплив на совість, особливо совість мало освічену. Совість може бути гігантською, — тоді вона створює Сократів та Ісусів; совість може бути карликова, тоді вона створює Атреїв та Іуд. Дрібна совість легко стає плазуном. Похмурі ліси, колючі чагарники, терни, болота під заростями — фатальне для неї оточення; вона проймається в ньому лихими думками. Зорові обмани, незбагненні марева, тривога через неможливість визначити годину або місце викликають у людині той напівмістичний, напівзвірячий жах, який породжує у звичайні часи марновірства, а в бурхливу добу — звірячу лютість. Галюцинації тримають факел, що освітлює дорогу до вбивства. Є щось запаморочливо-хмільне в розбої. Могутня природа має подвійний зміст, який просвітлює великі розуми і засліплює дикунів. Коли людина темна, коли пустиня сповнена для неї видіннями, тоді пітьма самотності сполучається з пітьмою розуму. І в людині відкривається безодня. Якісь скелі, якісь яри, якісь хащі, якісь галявини, що здаються моторошними у вечірній сутіні, можуть штовхнути людину на божевільні і жорстокі вчинки. Скидається, що є місця, злочинні з природи.

Скільки трагічного бачив похмурий горб між Беньйоном і Плеланом!

Широкі горизонти приводять душу до широких загальних ідей; горизонти обмежені породжують ідеї часткові, вузькі. Тому іноді люди великого серця можуть мати дрібний розум. Доказ цього — Жан Шуан.

Ненависть часткових ідей до ідей загальних — в цьому вся причина боротьби проти прогресу.

Рідний край і батьківщина — ці слова підсумовують всю суть вандейської війни. Сутичка ідей місцевої і всезагальної. Селяни проти патріотів.

VII. ВАНДЕЯ ПРИВЕЛА БРЕТАНЬ ДО КРАХУ

Бретань — стара бунтарка. І кожен раз протягом двох тисяч років правда була на її стороні, коли вона повставала. А в останній раз — ні. Та, проте, чи боролася вона проти революції чи проти монархії, проти представників республіки чи проти герцогів та перів, проти випуску асигнацій чи проти соляного податку; хоч би хто провадив боротьбу, чи Нікола Рапен, Франсуа Ла-Ну, капітан Плювіо та пані де-Лагарнаш, чи Стоффле, Кокеро та Лешандельє де-П’єрвіль, під проводом Рогана проти короля чи під проводом Ларошжаклена за короля, — Бретань завжди провадила, по суті, одну війну — війну місцевого духу проти духу центрального.

Старовинні провінції були ставом. Для цієї стоячої води проточність була відворотна, подих вітру не відсвіжував її, а тільки каламутив. Франція закінчувалась у Фіністері, тут був край поля, залишеного для людини, тут спинявся поступ поколінь. «Стій!» кричав землі океан. «Стій!» кричало варварство цивілізації. Щоразу, коли центр, Париж, давав новий поштовх, — однаково, чи походив він від королівської влади, чи від республіки, чи спрямований був до деспотизму, чи до волі, — Бретань злісно наїжувалася. Дайте нам спокій! Що ви від нас хочете? Низина брала в руки вила, «Діброва» — карабіни. Всі наші заходи, кожна наша ініціатива в справах освіти й законодавства, наші енциклопедії, наша філософія, наші генії, все, чим ми пишаємося, розбивалися в порох, наштовхнувшись біля підступів до Бретані на Гуру. Сполох у Базужі погрожує Французькій революції, пустир Гау повстає проти наших бурхливих народних зборів, і дзвіниця О-де-Пре оголошує війну башті Лувра.

Трагічна глухота.

Вандейське повстання — зловісне непорозуміння.

Величезна заповзятливість, титанічний виступ, нечувано страхітливий бунт, приречений тільки на те, щоб лишити в історії одне лиш слово — Вандея, — уславлене, але чорне слово. Вандея готова була на самогубство заради того, чому вже прийшов кінець. Вандея приносила себе в жертву егоїзмові, віддавала свою безмежну мужність заради боягузів. Це боротьба без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без вождя, без відповідальності, боротьба, що показала, до якої міри воля може бути безсила; боротьба рицарська й дика. Тупе безглуздя, що спороджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розумові, свободі, — опір тривалий і безглуздий. Восьмилітній жах, розгром чотирнадцяти департаментів, спустошення полів, знищення врожаїв, спалення сіл,