Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У всіх цих товариствах сприяння армії, авіації та флоту («ОСОАВИАХИМ», «Ворошиловський стрілок» тощо) був і інший бік: їхні член(к)и мали сплачувати вступні та щомісячні внески, за які отримували непоштові марки для вклеювання до персональних членських книжок. Членство в різноманітних (не лише військових) товариствах важким тягарем лягало на бюджет радянських громадян, що цілком можна вважати однією з форм непрямого додаткового оподаткування (поруч із примусовим придбання лотерейних квитків тощо).
Вело- і мотопробіги, кінні переходи не були загальнодоступним видом занять для пересічних громадянок. Як зазначає українська дослідниця К. Кобченко: «…фізкультурний рух залишався переважно міським феноменом… станом на 1935 р. серед 2 035 000 спортсменів СРСР, тих, хто склав нормативи ГПО (російською «Готов к труду и обороне») першого, базового рівня, жінки складали 350 000 осіб, тобто трохи більше 17 відсотків». До «еліти», яка це практикувала, належали найчастіше дружини ІТП та командирів Червоної армії, які здебільшого не працювали і до того ж користувалися послугами хатніх робітниць (у збірнику «Жена инженера» в половині нарисів дружин, чоловіки яких працювали на «Запоріжсталі», містяться згадки про наявність таких працівниць у родинах). Для них така самореалізація стала вимушеним пріоритетом — більшість змолоду були домогосподарками. У той самий час громадськість проводила постійно паралелі з недалеким минулим, приміром, як зазначали самі активістки в 1936 р.: «Тут над нами якось сміялися: були, мов, колись делегатки в хустинках, а зараз ось делегатки в капелюшках з’явилися».
[Ліворуч] Студентка промакадемії (1901 р. н.), робітниця з родини харківського робітника. Державний архів Харківської області ФР-408, оп. 10, спр. 463, арк. 1—140
[Праворуч] Катя Гороховата — мотористка, яка склала суспільно-технічний іспит на право управління механізмами. Харківщина, 1935 рік
Клим Ворошилов звертався до дружин командирів та командного складу: «Армія великих сил, прекрасних починань» або «друга армія». Здавалося б, кому, як не їм, бути в перших лавах льотчиць, вправних стрілків, але навіть на газетних шпальтах їхня активність спостерігалася вкрай рідко. Крім того, за статистикою, кращі з кращих у більшості не відповідали образу «нової радянської жінки»: «на нараді були присутніми 1495 делегаток, з них 121 — мали вищу освіту, 784 — середню, при цьому лише «більше половини» працюють, але біля тисячі мають п’ятирічний і більше стаж, тобто половина дружин не працює, хоча деякі, судячи зі статистики мають або освіту, або стаж, або й те й інше» (з журналу «Общественница», 1937, № 1).
У науковій літературі прийняте словосполучення «контракт працюючої матері», або «гендерний контракт», або «потрійне навантаження» багато хто вважає, що саме з 1930-х років кожна жінка одночасно мала виховувати дітей, організовувати побут і працювати повний робочий тиждень. Утім, як бачимо, термін «контракт працюючої матері» для 1930-х років іще не є актуальним, інакше б не існувало всіх цих груп: «дружини робітників», «дружини стахановців», «дружини кривоносівців» (П. Кривоніс, залізничник зі Слов’янська, Донеччина, вперше збільшив швидкість вантажних потягів). Звісно, були і справжні «нові жінки» — матері, які і навчались, і працювали, але вони були й до революції. Харківська загальноміська комісія з підготовки до святкування міжнародного дня 8 березня в 1935 р. пунктом № 2 зафіксувала: «Зобов’язати Міськради в процесі святкування 8 березня показати кращих матерів, що вміють сполучити ударну роботу на виробництві з громадською роботою та вдалим вихованням своїх дітей. Показати хорошого батька, гарну родину» — тобто це так і не стало нормою.
Плекання фемінності
Після тривалого періоду дозволеного переривання вагітності у 1936–1955 рр. аборти були знову заборонені (криміналізовані). Насправді це також свідчило про те, що Радянська держава так і не створила гідних умов для збільшення народження і виховання дітей, а натомість перейшла до репресивних дій. Офіційним приводом було прагнення збільшення народжуваності, але решта дій скоріше свідчили про «патріархальну контрреволюцію» — повернення жінок у сім’ю.
У травні 1918 р. в більшовицькій Росії було введено обов’язкове сумісне навчання дівчат і хлопців, яке згодом було автоматично поширено і в УСРР, але в розпал війни в 1943 р. було введено дореволюційне роздільне навчання. Звісно, воно стосувалося лише шкіл у великих містах, утім, проіснувало до 1 липня 1954 р. — тобто було скасовано тільки після смерті Сталіна. На XVII з’їзді ВКП(б) в 1934 р. були заборонені будинки-комуни (багатоквартирні будинки, де кухні були об’єднані із санвузлом або взагалі були відсутні, бо «нова радянська» людина мала харчуватися на фабриці-кухні, а вільний час витрачати на благо нової країни). Утім, не слід перебільшувати значення та поширення будинків-комун, майже одразу після заселення пожильці починали облаштовувати індивідуальне приготування їжі на підвіконнях і т. д.
Так само не слід перебільшувати масштабів більшовицької «сексуальної революції». Дискусії навколо «теорії склянки води» (мовляв, зайнятися сексом просто, як випити склянку води) відбувались далеко в Москві, у досить вузькому богемному колі. Не можна забувати, що, по-перше, більшовики були послідовниками Фур’є та Сен Сімона і декому імпонували їхні ідеї щодо спільності жінок, по-друге, слід враховувати специфічний статус Олександри Коллонтай, яка була до революції перекладачкою Леніна, а ще — спонсором деяких революціонерів. Характерно й те, що дискусії з цього приводу не вилилися на шпальтах жіночої преси, якої на той момент була величезна кількість. Навіть фото самої Коллонтай можна побачити вкрай рідко і то серед багатьох інших. Головними авторитетами залишалися Надія Крупська та Клара Цеткін (перша — бездітна соратниця, друга — мати двох позашлюбних дітей).
Однією з ключових ідей більшовицького емансипаційного проекту «розкріпачення жінок» став так званий «новий побут». Основний зміст статей і оповідань на цю тему зводився до того, щоб не дозволяти чоловікові розпускати руки та пропивати зарплатню, що, власне, було типовим для родин робітників у дореволюційний час.
Річ була навіть не стільки в «новій жінці», скільки в новій презентації образу робітника за соціалізму: він мав бути прикладом для «відсталої, темної домогосподарки». Крім того, непоодинокими були випадки, коли причиною побиття жінки було її бажання піти на ті самі жіночі зібрання. З одного боку, місцеве партійне керівництво на партзібраннях вимагало від рядових комуністів відпускати дружин на громадські зібрання, а з іншого, як свідчать архівні документи, секретар, наприклад, Старобешівського райкому ЛКСМУ С. Чернишев намагався зробити зі своєї дружини П. Ангеліної домогосподарку. Відсутність послідовної політики
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські жінки у горнилі модернізації», після закриття браузера.