Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Принаймні він дав очевидний доказ свого співчуття.

— Який саме?

— Він спалив єдиний доказ, що міг мені зашкодити.

— Який? Донос?

— Ні, листа.

— Ви певні цього?

— Це сталося на моїх очах.

— Тут щось не те. Здається, цей помічник прокурора ще гірший негідник, ніж можна припустити.

— Їй-богу, мене аж дрижаки беруть! — сказав Дантес. — Невже світ населений тільки тиграми і крокодилами?

— Так, але двоногі тигри й крокодили набагато небезпечніші, ніж ті.

— Будь ласка, продовжуйте!

— Що ж, як хочете... То, кажете, він спалив листа?

— Так, і додав: «Бачте, проти вас є тільки цей доказ, і я знищив його».

— Надто вже шляхетний цей учинок, а тому неприродний.

— Ви так гадаєте?

— Я певен. Кому був той лист?

— Панові Нуартьє, у Парижі, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять.

— А ви не гадаєте, що помічник прокурора міг бути зацікавлений у тому, щоб той лист зник?

— Може, і так. Він декілька разів змушував мене пообіцяти, наче для моєї ж користі, не казати нікому про того листа і взяв із мене клятву, що я ніколи не промовлю імені, що написане на конверті.

— Нуартьє! — повторив абат. — Нуартьє! Я знав одного Нуартьє при дворі колишньої королеви Етрурії, знав Нуартьє, що був жирондистом під час революції. А як звали вашого помічника прокурора?

— Де Вільфор.

Абат зареготав.

Дантес зачудовано зиркнув на нього.

— Що з вами? — запитав він.

— Бачите оцей сонячний промінь? — запитав абат.

— Бачу.

— Так ось: тепер ваша справа ясніша для мене, ніж оцей промінь. Бідолашний хлопчина! І він був добрий до вас?

— Так.

— І цей достойний чоловік спалив, знищив листа?

— Так.

— Шляхетний постачальник катові змусив вас заприсягнутися, що ви ніколи не вимовите імені Нуартьє?

— Так.

— А цей Нуартьє, сліпцю ви нещасний, чи знаєте ви, хто такий цей Нуартьє? Цей Нуартьє — його батько!

Якби блискавка ударила коло ніг Дантеса і розчахнула перед ним прірву, на дні якої він побачив би пекло, то не вразила б вона його так раптово і приголомшливо, як абатові слова. Він схопився на ноги і взявся за голову.

— Його батько! Його батько! — вигукнув він.

— Авжеж, його батько, якого звуть Нуартьє де Вільфор, — відказав абат.

І тоді сліпуче світло осяяло Дантесові думки, і все, що передніше здавалося йому темним, раптом засяяло в яскравому промінні. Мінлива Вільфорова поведінка під час допиту, знищення листа, вимагання клятви, прохальний голос судді, який не погрожував, а, здавалося, благав, — усе спало йому на думку. Він заволав, захитався, мов п’яний, і кинувся до підземного лазу, що провадив з абатової камери до його в’язниці.

— Мені треба побути самому! — вигукнув він. — Я мушу обміркувати все це!

І діставшися своєї камери, упав на ліжко. Увечері, коли прийшов наглядач, Дантес сидів на ліжку з непорушним поглядом і перехнябленим обличчям, недвижний і безмовний, ніби статуя.

У ті довгі години роздумів, що промайнули, наче секунди, він ухвалив грізне рішення і заприсягнувся страшною клятвою.

Дантеса збудив із задуми людський голос, голос абата Фаріа, що після того, як пішов тюремник, прийшов запросити Едмона повечеряти з ним. Звання божевільця, та ще й кумедного божевільця, давало старому в’язневі деякі привілеї — білий хліб і карафку вина по неділях. Була якраз неділя, і абат прийшов погукати свого молодого приятеля розділити з ним хліб і вино.

Дантес пішов із ним. Обличчя його пояснішало і прибрало колишнього виразу, та в очах була жорстокість і твердість, які свідчили про те, що в ньому визріло якесь рішення. Священик пильно глянув на нього.

— Шкодую я, що допоміг вам у ваших пошуках правди, і шкодую за ті слова, що сказав ото.

— Чому? — запитав Дантес.

— Тому що я поселив у вашій душі почуття, якого там не було, — жагу помсти.

Дантес усміхнувся.

— Побалакаймо про інше, — сказав він.

Абат іще раз глянув на нього і сумно похитав головою. Та, поступаючись Дантесовому проханню, заговорив про інше. Розмова з абатом, як і з будь-яким співрозмовником, що багато зазнав у житті, багато страждав, була повчальна і завжди цікава, та в ній не було егоїзму, цей страждалець ніколи не казав про свої страждання.

Дантес із захватом ловив кожне його слово; декотрі слова відповідали вже знайомим йому думкам і його моряцьким знанням; інші стосувалися невідомих йому предметів і, немов північне сяйво, що світить мореплавцям у північних широтах, відкривали йому нові простори, осяяні фантастичними спалахами. Він збагнув, яке щастя для освіченої людини бути супутником цьому високому розумові на висотах моральних, філософських і суспільних ідей, де він звик витати.

— Навчіть мене чогось із того, що ви знаєте, — попросив Дантес. — Навчіть бодай задля того, щоб не скучати зі мною. Боюся, ви волієте бути самому, ніж у товаристві такого неосвіченого і нікчемного товариша, як я оце. Якщо ви погодитеся, я обіцяю не заводити мову про втечу.

Панотець усміхнувся.

— Ох, дитино моя, — сказав він, — знання людське вельми обмежене, і коли навчу вас математики, фізики, історії і трьох чи чотирьох живих мов, якими я володію, ви будете знати те, що знаю і я; і всі ці знання я передам вам за якісь два роки.

— Два роки! Гадаєте, я зможу вивчити всі ці науки за два роки?

— У їхньому застосуванні — ні; у їхніх засадах — так. Навчитися не означає знати; є знавці, а є вчені, — перші завдячують пам’яті, другі — філософії.

— А хіба філософії не можна навчитися?

— Філософії не вчаться; філософія — це поєднання набутих знань і високого розуму, що їх застосовує; філософія — це осяйна хмара, що на неї ступив Христос, коли вознісся на небо.

— Чому ж ви будете навчати мене спершу? — запитав Дантес. — Мені кортить хутчій розпочати, я прагну знання.

— Усьому! — відказав абат.

Того ж вечора бранці склали навчальний план і наступного дня почали виконувати його. У Дантеса була дивовижна пам’ять, і він був дуже тямущий; математичний лад його розуму допомагав йому засвоювати все шляхом обчислення, а моряцький романтизм пом’якшував надмірну прозаїчність доведень, що зводилися до сухих чисел і простих ліній; крім того, він уже знав італійську і почасти новогрецьку, якої навчився під час своїх мандрівок на Схід. За допомогою цих двох мов він незабаром збагнув устрій решти і за півроку почав уже розмовляти іспанською, англійською й німецькою.

Може, тому, що наука була для нього розвагою, яка заступала свободу, може, тому, що він, як ми упевнилися, умів дотримуватися свого слова, принаймні він, як і пообіцяв абатові, не балакав більше про втечу, і дні пливли для нього швидко і змістовно. За рік це вже була інша людина.

Що ж до абата Фаріа, то, попри розвагу, якою було для нього Дантесове товариство, він ставав дедалі похмурішим. Здавалося, якась невідступна думка переслідувала його: то він поринав у глибоку задуму, тяжко зітхав, то раптом схоплювався на ноги і, згорнувши руки на