Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

для розширення своїх промислових проектів. На Уралі місцеві бюрократи прагнули збільшити кількість «куркулів» саме через потребу в робочій силі для місцевих вугільних шахт і металургійних підприємств, які відтепер мали виконати немислимі плани першої п’ятирічки.[442]

Урешті-решт долі «куркулів» склалися так само по-різному, як і долі інших в’язнів ГУЛАГу та радянських депортованих. Деякі загинули від голоду, інших стратили як «ворогів народу» під час Великого терору в 1937 році. Дехто залишився в містах або промислових центрах, до яких їх було переселено, поступово інтегрувавшись у радянський робітничий клас. Інших мобілізували до Червоної армії, й вони воювали з нацистами. Багато колишніх «куркулів» вважали, що переселення врятувало їх від голоду 1932–1933 років: у 1980-х один український селянин повідав збирачу усної історії, що йому пощастило бути депортованим до Сибіру, адже він зміг перевезти туди свою родину, коли тут почався голод.[443]

Більшість «куркулів» ніколи не повернулися до своїх сіл. Вони так і залишилися на Донбасі або в Сибіру, вже не займалися сільським господарством, стали представниками робітничого класу. Таким чином сталінська політика, яка мала відірвати від землі найбільш успішних, найбільш ефективних та найбільш норовливих селян, досягла своєї мети.

З-поміж багатьох методів організації революції на селі розкуркулення виявилося найбільш вражаючим. Його супроводжував досить потужний ідеологічний напад на «систему», яку нібито уособлювали «куркулі», а заступити її повинні були колгоспи. Саме колгоспи покликані були змінити економічну структуру села, його соціальний і культурний устрій, оприсутнений у сільських церквах, священиках та інших релігійних символах. Переслідування релігійних організацій розпочалося в 1917 році й закінчилося тільки з розпадом СРСР, а в Україні спалах брутальних гонінь припав на час колективізації. Це не було випадковим збігом: у січні 1930 року постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про колективізацію також передбачала закриття церков та масові арешти священиків: радянські лідери усвідомлювали, що революція класової та економічної структури села потребує революції звичного життя, традицій та моралі.

Війна з релігією від початку була складовою колективізації. По всій Україні ті самі активісти, котрі засновували колгоспи, знімали також церковні дзвони або наказували робити це іншим. Дзвони розплавлювали чи розбивали, церковну власність плюндрували, а ікони палили.[444] Над священиками знущалися, а святині оскверняли. Олександр Гончаренко згадував комсомольців, які «зруйнували все всередині в церкві, звалили іконостас, зняли панікадило й... зробили склад із церкви».[445] Багато очевидців — з сучасних Одеської, Черкаської та Житомирської, інших областей України запам’ятали на довгі роки як закривали церкви, а особливо як скидали дзвони.[446] Дружина священика, що походила з Полтавської області, описала як зруйнували дзвіницю в її селі: «Коли чоловік піднявся, щоб зняти дзвін, і дзвін впав на землю і задзвенів, то всі присутні заридали. Кожен плакав і прощався з дзвоном, тому що це був останній раз, коли він дзвонив...».

Після цього актив потрощив церковні ікони. Тоді ж її чоловіка заарештували разом з багатьма іншими священиками: «Вони взяли його і ми залишилися самі, так мій син став безбатченком».[447] Інші священики були змушені покинути свої парафії або змінити роботу. Їм довелось кардинально перебудувати звичне життя, працювати чорноробами або піти на завод. Багатьох з них депортували разом із «куркулями».[448]

Руйнування фізичних релігійних символів держава супроводжувала репресіями проти священиків та хвилею агресивної антирелігійної пропаганди й нападами на релігійні ритуали, котрі практикували насамперед в селі. У сільських та міських школах дітям наказували не вірити в Бога. Держава заборонила традиційні свята — Різдво, Великдень, дні різних святих, а також недільні служби, замінивши їх на більшовицькі свята: Перше травня або річницю революції. Проводилися лекції з атеїзму та антирелігійні збори. Незмінний традиційний цикл життя селянина — хрестини, весілля, похорони — було порушено. Замість шлюбу влада заохочувала «збирання до купи», тобто до зміни громадянського стану після реєстрації подружжя в державних органах, а не в церкві, і без традиційного свята або застілля.[449]

Протягом цього десятиліття також було втрачено музичні традиції. Зазвичай молодь села, попередньо домовившись, збиралася на вечорниці або досвітки в хатах односельців. Дівчата допомагали удовам прясти або вишивати, а хлопці співали і грали на музичних інструментах. Ці традиції поступово зникали, так само як і танці по неділях або інші неформальні зібрання, котрі супроводжувала музика. Відтепер дозвілля молоді контролював комсомол, а виконання музики на селі звузилося до офіційних концертів та заходів.[450]

У той же час раптово зникли кобзарі та лірники. Протягом століть музиканти з бандурами і колісними лірами були традиційним явищем у житті українського села. Їхнє миттєве зникнення багато хто пояснював масовими арештами. І хоча цьому немає документального підтвердження, окрім згадки в мемуарах Дмитра Шостаковича, така версія подій є цілком імовірною. Навіть без організованого знищення шансів на виживання в кобзарів було мало: паспортний закон 1932 року обмежив їхнє пересування; селяни, котрі самі потерпали й помирали від голоду, не могли допомогти їжею, а продовольчі картки для кобзарів були недоступні. Також вони неодмінно привертали увагу міліції, адже їхній традиційний репертуар включав багато козацьких дум з антиросійськими мотивами, які після революції набули додаткового анти-радянського звучання. У 1930 році один небайдужий харків’янин написав листа до місцевої газети, з обуренням стверджуючи, що він почув, як кобзар на ринку співає антирадянських і антисемітських пісень та лає Леніна:

Питається сніг мороза:

Чи є чоботи у СОЗа?

Нема чобіт — самі лапті,

Розлетівся СОЗ на клапті.[451]

Пісня напевно була популярною, тому що двоє етнографів записали ті самі рядки в іншого сліпого кобзаря на ринку в Кременчуку. Коли до нього підійшли міліціонери, щоб заарештувати, він заспівав іншу пісню:

Подивіться, добрі люди,

До чого ми дійшли:

Міліцейські-поводирі

Кобзаря знайшли.[452]

Антипатія влади до кобзарів та лірників була передбачуваною: як придворні забавники з часів Шекспіра, вони завжди висловлювали власні думки та ідеї, що часто компроментували владу, або співали про те, про що решта люду намагалася мовчати. У гарячу пору колективізації, коли всі шукали ворогів, їхній гумор, разом з ностальгією та емоціями, які викликала народна музика в Україні, прикро дисонував з політикою радянського керівництва. Один полковник у Києві поскаржився на це колезі:

Я помітив, що слухачі на концертах піаністів, скрипалів, симфонічного оркестру чи простого хору завжди слухають музику спокійно. А коли співає ансамбль бандуристок, особливо коли вони починають співати думи, то в моїх червоноармійців на