Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

«вони» не посміють підняти руку на жінок, але «беркути» не дуже переймалися її закликами і посунули одразу з усіх боків. Першою впала барикада, що перекривала Хрещатик з боку Європейської площі. Широка вулиця не дозволила майданівцям довго стримувати натиск, і за якусь годину «Беркут» уже стояв буквально на порозі Майдану. Одна колона «беркутів» пройшла під стіною Будинка профспілок і зупинилася в десяти метрах від барикади у входу. На цій барикаді стояли переважно люди з «Правого сектору», які несамовито били в металеві бочки палицями і палили димові шашки. Основна частина «Беркута» зайняла зручну позицію між Стелою і Будинком профспілок і чекала, поки впаде барикада на Інститутській, щоб замкнути кільце, очевидно, готуючи плацдарм для завершального штурму. Однак напроти них миттєво постала шеренга протестувальників, серед яких у перших лавах стояло чимало жінок, які притиснулися до чоловіків і, очевидно, не мали наміру поступатися правоохоронцям. Між цими двома групами «Беркута» – по центру між Будинком профспілок і «Глобусом» – активно працювала третя, ударна, яка тисла на сам Майдан, намагалася прорватися до наметів, відрізати сцену від основних сил протестувальників, і під цим тиском вже тріщали і падали намети – майданівці помалу відсувалися в глиб оборони.

Найзапекліше протистояння точилося на Інститутській, де майданівці відчайдушно стримували натиск «Беркута». І хоча «беркути» мали більш вигідну позицію – вони тисли згори вниз, люди, що їм протистояли тут, виявилися напрочуд впертими і завзятими. Саша споглядала і раділа вдалій ідеї з помаранчовими касками – тепер було добре видно, де свої, а де чужі, і кількість касок не могла не тішити око. Зараз задумка влади проглядалася більш-менш очевидно: взяти Майдан у кільце, тиснути, давити, трощити, знищувати барикади, але не використовувати спецзасобів – палиць, світло-шумових гранат, газу.

Цікаво, але «Беркут» не намагався взяти штурмом Київраду, взагалі не наступав із того боку Хрещатику. Там стояла досить ница барикада, знову ж таки, широка вулиця сприяла швидкому захопленню, але ні – «Беркут» туди чомусь не йшов, хоча резерву у них вистачало, це Саша добре бачила на Інститутській, де саме вузькість вулиці і добра самоорганізація майданівців не дозволяла «Беркуту» просуватися далі. Тепер зі сцени обороною керував Зарубій – один із тих опозиціонерів, кого Саша бачила колись в офісі на Подолі. На диво, чоловік виявив неабияку витримку і розуміння того, що відбувалося, тож чітко давав команди, куди йти, де підсилити оборону, де конче потрібні лікарі. Його голос додавав людям впевненості, і вони розуміли, що там, на сцені, зараз стоїть реально компетентна людина, яка контролює весь хід сутички і знає, про що говорить.

Тим не менш, Майдан відступав. Помалу, помалу, а гарно споряджені і підготовлені «беркути» тіснили майданівців з позицій, затискали до сцени, і тільки барикада на Інститутській не відступала ні на крок. Для того, щоб утримати Майдан, дуже потрібні були нові люди, свіжі сили, але де їх взяти? Хто прийде чи приїде сюди посеред ночі для того, щоб отримати палицею по голові?

Коли вдарили дзвони Михайлівського собору, коли вкотре заспівали гімн країни, коли вкотре проспівали «Лєнта за лєнтою…» і «Я не здамся без бою», а сил уже залишалося обмаль, а штурм усе тривав, Саша почала молитися. Вона молилася лише про одне – аби швидше настав світанок. Вона сподівалася, що звістка про цей нічний штурм уже облетіла Київ, вона сподівалася на киян, які прокинуться і поспішать на допомогу. Але час ішов, а допомога все не приходила. Вона ставала в натовп на Інститутській, притискалася до спини попереду і впиралася з усіх сил, і так само з усіх сил впирався той, хто ставав за нею.

І вони не відступали, хоча за спиною працівники комунальних підприємств у помаранчевих жилетах (теж, між іншим, кияни) нашвидкоруч розбирали барикаду і намети на Хрещатику, не забуваючи речі, що сподобалися, переважно, взуття і одяг, закидувати в окремі мішки як трофеї. Намети, дошки, металеві каркаси, ганчір’я швидко згрібалося і закидалося трактором і екскаватором на вантажівки. Вулиця від мотлоху зачищалася швидко, значно швидше, ніж від людей. Напевно, там старалися, щоб на ранок навіть нищивні залишки не нагадували про існування Майдану: от був Майдан – і зник Майдан, розчинився в повітрі, забудьте про нього, наче про страшний сон.

Так воно певний час і йшло за планом. Хіба що «Беркуту» для того, щоб закінчити рекогносцирування своїх сил для штурму, не вистачало витиснути майданівців з Інститутської, і тоді вони вже могли повноцінно оточувати Майдан.

Поштовхавшись на Інститутській, Саша побігла до «Глобуса» – там тривало поки що дистанційне протистояння. Жінки з Майдану говорили «беркутівцям» про сумління і Батьківщину, але, судячи з усього, материнські заклики пролітали повз вуха «правоохоронців». Єдине, на що спромігся здоровенний «беркут», так на запитання про «дєдушку Лєніна»: навіщо, мовляв, завалили? До сцени від першої шеренги «Беркута» залишалося максимум метрів сто, і хоча людей там стояло багато, якби «беркути» пустили в хід палиці, більше години Майдан не протримався би. Але «беркутів» щось стримувало, можливо, вони ще не мали команди на жорсткий розгін, можливо, чекали на щось інше, якусь подію.

Усередині Саші все клекотало, але вона розуміла, що навряд чи її фізична сила стане в пригоді, і вона поспішала все фіксувати на телефон. Раптом збоку, звідти, де стояли люди, що не втручувалися в протистояння – журналісти, ще хтось, – у «Беркут» полетіли важкі шматки дерев’яного будівельного «козла». Дошки лупили «беркутів» по шоломах, ті зойкували, ховалися в задні ряди. Саша огледілась і побачила, що «козла» кидає кремезний, невеликого зросту дядько.

– Що ви робите? – закричала. – Припиніть!

– Менти погані, їх треба вбивати! – заверещав мужик, і тут Саша чітко його ідентифікувала – і за зовнішністю, і за поведінкою – то був найсправжнісенький мент.

– Ти сам – мусор поганий! – грубо обірвала вона вереск мужика. – Якщо хочеш воювати, то давай, вставай отуди! – І вона показала на ряди майданівців, що захищали сцену.

– Ти сама – мусор! – закричав мужик. У нього був яскравий западенський акцент.

– Я – журналіст! – Саша гордо ткнула йому в носа корочку, що виписав їй Славко.

Мужик зник. Розчинився в повітрі. «Професійний провокатор, – зрозуміла Саша. – Очевидно, надійшла команда імітувати напад на правоохоронців…»

У цей момент запалало біля входу в Будинок профспілок. Вогонь піднявся метри на два, щось гупнуло, і Саша стрімголов кинулася туди. Насправді, там не сталося нічого страшного – «правосеки» кинули щось у металеву бочку, і полум’я здійнялося так високо, але картина і без того сама по собі видавалася