Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

не старий, не слабий, не схильний до пияцтва, а навпаки: статечний, міцний і порядний; передусім — аж надто порядний.

III

Ось за таких несприятливих обставин обійняв Ансельм Айбеншютц нову посаду в Золотогроді. Він приїхав навесні, в один із останніх днів березня. У боснійському ґарнізоні гармаша Айбеншютца вже ніжно засвітилися котики на вербах, засяяв золотий дощик, уже на лужках захлиналися дрозди, а в повітрі тьохкали жайвори. Коли ж Айбеншютц прибув до північного Золотогрода, на вулицях іще лежав щільний білий сніг, а з ринв звисали суворі, невблаганні бурульки. Перші дні Айбеншютц ходив як приголомшений. Хоч він і розумів мову цього краю, але ж ішлося не так про те, щоби зрозуміти, що мовлять люди, як що мовить сам цей край. А край мовив жахливо: він мовив снігом, темінню, холодом і бурульками, хоча календар уже давно щось там верз про весну, а в лісах боснійського ґарнізону Сипольє вже давно квітнули фіялки. Зате тут, у цьому Золотогроді, на голих вербах і каштанах кракали ворони. Цілими ґронами повисали вони на голих гілках, і виглядало це так, ніби ніякі вони й не птахи, а якийсь химерний сорт таких собі крилатих овочів. Маленька річечка, — а називалася вона Струм'янка, — ще спала під важкою крижаною ковдрою, і дітлахи радісно ковзалися на ній, і їхні веселощі засмучували бідолашного айхмістра ще дужче.

Зненацька однієї ночі, — на дзвіниці ще не вибило й півночі, — Айбеншютц почув великий гуркіт скреслої криги. І хоча це, як уже мовилось, відбувалося глупої ночі, раптом почали танути бурульки на дахах, і краплі лунко й твердо затарабанили по дерев'яному хіднику. М’який, солодкий вітерець із півдня змусив їх топитися, це був нічний брат сонця. В усіх будинках порозчинялися віконниці, у вікнах з'явилися люди, багато повиходили надвір. На ясно-синьому осяйному небі холодно, вічно, велично стояли зорі, золоті й срібні, і виглядало це так, ніби вони згори прислухаються до цього гуркоту і гамору. Багато мешканців похапцем одягалися, так як одягаються лише при пожежі, і бігли до річки. Із лампами та ліхтарями вишикувалися вони вздовж обох її берегів і дивилися, як тріскається крига, і річка будиться із зимового сну. Дехто на геть уже дитинних радощах застрибував на котрусь із великих, урухомлених тепер крижин, стрімко відпливав на ній, із ліхтарем у руці, вимахуючи на прощання тим, що залишилися на березі, і допіру за якусь часину знову зістрибував на берег. Усі поводилися розкуто і по-блазенськи. Вперше від свого приїзду айхмістр заговорив із мешканцями містечка. То один, то другий питав Айбеншютца, звідки той родом і що тут збирається робити. І він відповідав — приязно і вдоволено.

Тієї ночі він так уже й не заснув, не спав разом із мешканцями містечка. Вранці, повернувшись додому (а гуркіт льоду вже дещо вгамувався), він знов почувався сумним і самотнім. Уперше він відчув отой крижаний страх, що береться із самого лише передчуття. Він відчув, що тут, у цьому Золотогроді, звершиться його доля. Вперше у своєму відважному житті він злякався. І вперше, повернувшись у сірінні світанку додому і вклавшись у ліжко, не зміг заснути. Він розбудив свою жінку, Реґіну. Дивні думи насувалися на нього, і він мусив ними з кимось поділитися. Власне кажучи, йому хотілося запитати, чому людина така самотня. Але він посоромився і сказав лише: «Реґіно, тепер ми геть самі!»

Жінка підвелася з подушок, у своїй бузковій нічній сорочці. Світанок скупо цідився крізь шпари у віконницях. Жінка нагадувала тюльпан, що цієї першої весняної ночі в Золотогроді почав в'янути. «Реґіно, — сказав Айбеншютц, — боюся, мені взагалі не слід було залишати казарму!»

«Із мене й тих трьох років досить, — сказала жінка. — А тепер дай виспатися!»

І одразу ж знову повалилася на подушки. Айбеншютц розчахнув віконницю і визирнув на вулицю. Але й ранок був зів'ялий. Зів'ялий був ранок. Навіть ранок був зів'ялий.

IV

Довкола були діти. Діти були довкола. А у вахтмістра жандармерії Венцеля Слами навіть двічі поспіль, упродовж усього двадцяти місяців, народилися близнюки. Навколо все аж кишіло дітьми. Скрізь, хоч би куди глянув Айбеншютц, він бачив дітей. Вони бавилися брудною водою у рівчаку. Гралися в бабки на суходолі. Бавилися на старих лавках жалюгідного, сухотного, охопленого вмиранням Золотогродського міського парку. Вони бавилися і в дощ, і в бурю. Гралися м'ячем, і обручами, і кеґлями. Скрізь, хоч куди би глянув айхмістр Айбеншютц, скрізь він бачив дітей. Ця місцевість була плодючою, поза всяким сумнівом.

От якби в айхмістра Айбеншютца були діти! Все тоді було б інакше — принаймні так йому здавалося.

Дуже самотньо було йому, і він почувався чужим і безпритульним у цьому незвичному цивільному вбранні, проживши дванадцять років у своєму темно-брунатному артилерійському однострої. Його жінка — ким вона йому була? Вперше він запитав себе, навіщо і чому він із нею одружився. І неабияк від цього злякався. Він неабияк від цього злякався, бо ніколи не сподівався від себе, що взагалі може лякатися. Йому здалося, що його, як то кажуть, викинуло на узбіччя — і це при тому, що він постійно і неухильно крокував праведним шляхом! Однак, вірний солдатській дисципліні, а також зі страху перед страхом він віддавався своїй службі та обов'язкам. Ніколи досі в цій місцевості ще не бачили такого відданого державі, праву, вазі та мірі айхмістра.

Зненацька він зрозумів, що не любить своєї жінки. Бо тепер, опинившись сам на сам із цим містом, цим повітом, цією посадою, один серед цих людей, він вимагав любові й затишку вдома, але враз побачив, що тут вони й близько не ночували. Іноді серед ночі він підхоплювався в ліжку і розглядав жінку. В жовтянистому світлі нічника, що стояв нагорі, на шафі з одягом, і не лише не розганяв темряву, але й, навпаки, був ніби чимось на кшталт сяйливого осердя ночі в цій кімнаті, його жінка Реґіна, сплячи, нагадувала айхмістрові висохлий овоч. Він підвівся в ліжку і прискіпливо її розглядав. І чим більше він на неї дивився, тим самотнішим почувався. Так, ніби на сам її вид на нього находила ця самотність. Не його вона була, не Ансельма Айбеншютца, отак лежачи тут, разом зі своїми гарними грудьми, спокійним дитячим личком, і сміливо вигненими бровами, і милими напіврозтуленими устами, і ледь помітним сяйвом разка зубів поміж темно-червоних губ. Жодне пожадання вже не спонукало його до неї, як колись, давно минулими ночами. Чи він іще кохає її? Чи жадає?

Він був дуже самотній, наш