Читати книгу - "Сторожова застава"

це добряча сотня поприщ із гаком.

Нараз він завважив, як ген на обрії стрімголов промчало кількаро кінних половців. Мабуть, то були вивідники, що квапилися туди, де горошинські парубки мали змагатися у молодецьких іграх.

Олешко вдоволено усміхнувся: за сьогодні в тому напрямку прогалопував уже третій гурт. Отже, горошинським хлопцям таки вдалося привернути до себе увагу всього сторожового Степу. А відтак — княжич Святослав має більше можливостей для втечі.

Але перед цим він має втопитися у хорольському чорториї. Так, саме втопитися.

Хоча такому плавцеві, як Святослав, зробити це буде дуже складно. Але так треба. Інакше половці зможуть подумати, що до його втечі причетні мешканці якогось із присульських сіл, і зженуть на них свою злість.

Олешко ще раз озирнувся, аби пересвідчитись, що на овиді все спокійно, а тоді знову прикипів поглядом до верб, що бовваніли віддалік.

Саме під ними нуртувало кілька великих вирів чорториїв, які затягували у свою круговерть все, що пропливало повз них. А ще з дна били такі крижані джерела, що у найвправнішого плавця одразу судомило руки-ноги.

Звісно ж, княжич Святослав ні в який чорторий кидатися не стане. Він лише розженеться з берега і плигне у той бік, а тоді одразу зверне униз за стрімкою течією. І поки сторожа розбиратиметься, що й до чого, він під водою подолає якихось п'ятдесят кроків і заверне у спокійну, прогріту сонцем заплаву. Саме там, під вимитим вербовим корінням, на нього чекала схованка.

Припікало сонце. Птахи, наполохані Олешковою появою, тепер заспокоїлися і не звертали на нього уваги. Вони перелітали з місця на місце так сповільна й ліниво, що навіть найдосвідченіший вивідник міг подумати, ніби тут нікого немає.

«Ну коли ж вони нарешті з'являться? — вже вкотре запитував себе Олешко.— Чого затягують?»

Вони з'явилися тоді, коли сонце викотилося високо в небо.

Наразі з-за овиду вигулькнуло півтора десятка вершників і помчало уподовж Хоролу.

«Невже їх понесе далі? — стривожився Олешко, спостерігаючи, як передні вершники проминули вербовий гай. — Кепсько. Тоді зі схованкою нічого не вийде...»

Ні, основна маса вершників зупинилася там, де Олешко й розраховував. А передні, не зупиняючись, зробили велике коло і лише тоді приєдналися до решти. Мабуть виглядали, чи немає чогось небезпечного для їхнього полоненого.

Олешко нетерпляче засовався на гілці: зараз мало початися найцікавіше.

За ті два роки, що Попович провів поруч зі Святославам, він добре вивчив звички свого зверхника. Щойно кінні перегони закінчувались, княжич власноруч (цього він навчився від батька) вигулював свого коня.

Цікаво, чи змінилися його звички з того часу?

Ні, не змінилися. Олешко завважив, як один з вершників спішився і почав водити коня над берегом.

Наразі він щез. Мабуть, зійшов до затону — бо там вода тепліша — і заходився купати свого коня. А заодно й приглядатися до того місця, де мала бути схованка. І лише потому повинен був кинутися у воду сам.

Олешко кивнув головою. Саме це, схоже, Святослав і зробив. Бо на березі лишилося всього двійко спостережників. Решта зіскочили з коней і кинулися до річки. Напевно, наслідували Святославів приклад.

Олешко заздрісно зітхнув. За такої спеки нема нічого ліпшого від річкової прохолоди! Щоб отак, з розгону, кинутися в неї, пірнути аж до дна, знайти, якщо пощастить, джерело і від пуза напитися холоднющої, щоб аж зуби виламувало, води...

А от після купання князеві завжди хотілося їсти. Отже, зараз має початися полювання...

І справді, незабаром маленькі постаті охоронців знову з'явилися на овиді. З розгону скочили вони на коней і, мов з пращі, розлетілися по степу, аби підстрелити якусь дичину. Бідолахи, навіть гадки не мали, що чекає їх за якусь хвилину.

І вона настала. Наразі ті, хто залишився сторожувати Святослава, забігали, мов навіжені. То мало означати, що князь пірнув у воду, а от випірнути чомусь не поспішав. А що він пірнув у напрямку найбільшого з вирів, то висновок у його охоронців був один: мабуть, той вир підхопив князя і затяг туди, звідкіля не повертаються.

Олешко полегшено зітхнув. Доки сторожі будуть ошелешено дивитися на те місце, доки шукатимуть тіло нещасного княжича, той має під водою допливти до визначеного місця і там зачаїтися.

От тільки невідомо, скільки йому сидіти в тому сховку... Звісно, вода в мілкому, прогрітому сонцем затоні набагато тепліша, ніж на бистрині, проте за якусь годину-другу і в ній можна закоцюбнути.

Нараз один з вершників відділився від гурту і, нещадно шмагаючи коня, помчав від Хоролу у степ. Не інакше, мав сповістити ханським старшинам неприємну новину про наглу Святославову смерть...

Перед заходом сонця над берегом Хоролу у супроводі чималого почту пролетів опасистий вершник — чи не сам хан хорольської орди Курнич. Спинився він біля верб і почав люто вимахувати правою рукою — мабуть, то його канчук застрибав по схилених спинах охоронців.

Майже до заходу сонця метушилися половці над берегом. А тоді, як один, рвучко розвернули коней і щезли в синій імлі..

Коли на небо зійшли рясні зорі, Олешко сторожко, мов степовий лис, прокрався до того місця, де під хорольським берегом мав зачаїтися княжич Святослав. Якийсь час наслухав тишу, бо не був певен — залишили половці сторожу, чи ні.

Проте навколо все мовчало. Тож Олешко схилився над берегом і стиха погукав:

— Княжичу... Княжичу Святославе, прокидайся...

Внизу почувся тихий плюскіт і нерозбірливе:

— П-п-пп-омм-о-жжи.

Еге ж, добряче таки змерз княжич, коли навіть вибратися на берег не має сили. Олешко зігнувся, намацав Святославову руку, і смикнув її з такою силою, що Святослав, мов щука з води, вилетів на сухе.

— З волею тебе, княжичу! — привітав його Олешко.

Княжич відповів щось нерозбірливе. Його тіло тіпали дрижаки і зуб не попадав на зуб. Не допомогла й половецька одіж, що її Попович зняв із себе і накинув на княжича.

— Розумію, княжичу, — співчутливо похитав головою Олешко. — Зараз не завадило б розвести багаття. Проте вибач, мусимо якнайшвидше давати звідси драпака... Ти ще не забув, як ми колись гралися в коня?

— Н-нні...

— То сьогодні твоя черга бути вершником.

— Й-я б-би к-краще п-ппро-ббі-г, — процокотів Святослав. — З-зіг-г-рітт-исся б-б...

— Не можна, княжичу, — рішуче заперечив Олешко. — Зайві сліди нам ні до чого...

Святослав кивнув: мовляв, розумію. Тоді задубілими руками охопив Олешкову шию. Попович зачекав, доки той зручніше вмоститься у нього на спині і попередив:

— Іржати, княжичу, теж не будемо, гаразд?

Не дивлячись на дрижаки, Святослав