Читати книгу - "Несказане"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 64
Перейти на сторінку:
ж, містере Лі, — говорить офіцер Фіске, і Джеймс уже знає, що в нього погані новини. Ніхто вас не називає на ім’я так старанно, якщо не відчуває себе зобов’язаним говорити лагідно. — Я телефоную, щоб повідомити: ми вирішили закрити розслідування. Встановлено, що це випадок самогубства.

Джеймсу потрібно повторити собі ці слова, перш ніж він їх зрозуміє.

— Самогубства?

Офіцер Фіске робить невеличку паузу.

— У роботі поліції ніколи не буває нічого напевного, містере Лі. Я хотів би, щоб було інакше. Тут не так, як показують у фільмах, — чітку картину скласти дуже складно. — Він не любить повідомляти погані новини й знаходить розраду в офіційних формулюваннях. — Обставини вказують на те, що самогубство — найвірогідніший сценарій. Жодних доказів насильницької смерті. Історія із самотністю. У неї останнім часом були низькі оцінки. Вона пішла до озера, хоча знала, що не вміє плавати.

Джеймс нахиляє голову, а офіцер Фіске говорить далі. Його тон стає м’яким, ніби в батька, який втішає маленьку дитину.

— Ми знаємо, що для вас і вашої родини це нелегко, містере Лі. Ми сподіваємося, що це, принаймні, допоможе вам рухатися далі.

— Дякую, — Джеймс кладе слухавку.

У нього за спиною на порозі кухні чекає Мерилін, тримаючись однією рукою за одвірок.

— Хто це був? — запитує вона.

Дружина мне міцно затягнутий пасок халата, і Джеймс знає, що вона вже все почула. Мерилін клацає вимикачем, і в раптовому яскравому світлі він почувається незахищеним і голим.

— Вони не можуть закрити справу, — говорить Мерилін. — Хоч би хто це зробив — він досі на волі.

— Хоч би хто це зробив? Поліція вважає... — Джеймс мовчить недовго. — Вони не думають, що тут задіяний хтось іще.

— Вони її не знають. Хтось точно її забрав. Виманив її. — Мерилін вагається, згадує про цигарки й презервативи, але злість відкидає їх, і її голос робиться пронизливим. — Вона не пішла б туди сама. Чи ти думаєш, що я не знаю власної дочки?

Джеймс не відповідає. Усе, про що він може думати: «Якби ж ми ніколи сюди не переїздили. Якби ж вона ніколи не бачила озера». Мовчання між ними наростає, мов крижана брила, й Мерилін починає тремтіти.

— Ти їм віриш, так? — говорить вона. — Ти вважаєш, що Лідія таке вчинила. — Вона не може змусити себе вимовити слово «самогубство»; навіть через саму думку про це знову закипає. Її дівчинка ніколи б не вчинила так зі своєю родиною. Зі своєю матір’ю.

Як Джеймс міг у це повірити?

— Вони просто хочуть закрити справу. Перестати шукати легше, ніж робити щось реальне. — У Мерилін тремтить голос, і вона стискає руки, мов боїться вгамувати це тремтіння всередині себе. — Якби це була біла дівчинка, вони шукали б далі.

Джеймсові в живіт падає камінь. Увесь час, що вони разом, білий був лише кольором паперу, снігу, цукру. Китайські — якщо це слово взагалі згадувалося — шашки, ієрог­ліфи, бутерброди — те, що не зачіпало Джеймса. Це не було важливішою темою для обговорення, ніж те, що над ними є небо, або те, що Земля крутиться довкола Сонця. Він наївно думав, що, на відміну від матері Мерилін, на відміну від усіх інших, дружина ніколи не вбачала в цьому суттєвої різниці між ними. Тепер слова Мерилін «Якби це була біла дівчинка» — доказ того, чого Джеймс завжди боявся. Вона в глибині душі так само завжди все маркувала. «Білий» і «не-білий». Саме цей момент визначає абсолютно все на світі.

— Якби вона була білою дівчинкою, — сказав він, — нічого цього взагалі б не сталося.

Мерилін, яка досі обурювалася через поліцію, не зрозуміла до кінця значення його слів, і ніяковість ще дужче її розлютила.

— Ти про що? — У світлі кухонної лампи її зап’ястя бліді й тонкі, губи стиснуті, обличчя холодне. Джеймс пригадує: давно, коли для них, молодих, найгіршим, що вони могли уявити, було «не разом», він якось нахилився, щоб доторкнутися до неї, і від цього дотику її плечима відчутно пробіг струм. Від напруги на його руці стала сторч кожна волосина. Той момент, як і той зв’язок, нині здаються такими далекими, ніби це сталося в іншому житті.

— Ти знаєш, про що я. Якби вона була білою дівчинкою... — Слова, які він вимовляє, на смак гіркі, мов попіл. Якби вона була білою дівчинкою. Якби ж я був білим чоловіком — вона вписувалася б у соціум.

Переїзду в будь-якому разі було замало; тепер він це розуміє. Де завгодно сталося б те саме. «Дітям зі змішаних родин часто важко знайти собі місце в соціумі».

Помилка сталася раніше, вона була глибша, взагалі фатальна: вони вчинили її того ранку, коли одружилися, коли мировий суддя подивився на Мерилін і вона сказала: «Так». Або раніше, того першого разу, пополудні, коли він стояв біля ліжка, голий і засоромлений, а вона обхопила його ногами за стан і притягла до себе. Навіть ще раніше: найпершого дня, коли вона перехилилася через стіл і поцілувала його, збила йому дихання, мовби швидким, різким ударом.

Мільйон маленьких шансів змінити майбутнє. Вони не повинні були одружуватися. Він не повинен був до неї торкатися.

Вона мала розвернутися, вийти з кабінету в коридор, піти геть. Він з неймовірною виразністю це бачить: нічого такого не мусило статися. Помилка.

— Виходить, твоя мама мала рацію, — говорить він. — Ти мала вийти за когось більш схожого на тебе.

Перш ніж Мерилін устигає щось відповісти, перш ніж вона з’ясовує, що їй робити далі: гніватися, плакати чи кричати від болю, перш ніж усвідомлює, що сказав Джеймс, — його вже нема.

Цього разу він не вважає за потрібне зупинятися в коледжі. Їде просто до Луїзи, прискорюється на кожному світлофорі, такий захеканий, неначе біжить.

— Усе гаразд? — запитує вона, коли відчиняє двері.

Луїза досі пахне душем, уже вдягнена, але з мокрим волоссям, із гребінцем у руці.

— Я не чекала на тебе так рано. За чверть дев’ята…

Джеймс чує запитання, приховані її подивом: він прийшов, щоб залишитись? А як же його дружина?

Він не знає відповідей. Тепер, коли він нарешті виштовхнув ці слова в повітря, стає напрочуд легко.

Кімната хитається й крутиться перед очима, й він опускається на диван.

— Тобі треба щось з’їсти, — каже Луїза. Вона йде до кухні, повертається з тарілкою «Тапперваре».[31] — Ось. — Дівчина обережно знімає накривку та простягає йому тарілку. Там лежать три білосніжні булочки, згори хвилясті, мов пуп’янки піонів, готові розкритися, усередині видно щось рудувато-червоне. Його ніздрі лоскочуть солодкі пахощі смаженої свинини.

— Я їх учора приготувала, — каже Луїза. І після паузи:

— Ти знаєш, що це таке?

Його мама готувала такі, дуже давно, в їхньому маленькому помешканні зі стінами попелястого кольору. Вона смажила свинину, надрізала тісто й розкладала булочки в бамбуковій пароварці, привезеній аж із Китаю. Улюблена страва його батька. «Ча сіу бао».

Луїза так і сяє, але Джеймс не відразу розуміє, що говорив уголос. За останні сорок років він не сказав китайською жодного слова, тому зараз вражений тим, як легко його язик повертає собі, здавалося б, забуті навички. Він не куштував цієї страви з дитинства. Мама пакувала їх Джеймсові в школу, поки він не попросив, щоб перестала,

1 ... 43 44 45 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Несказане», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Несказане"